УНА-УНСО КИЇВ

Київська міська організація УНА-УНСО

Мій Бог – Україна, моя релігія - націоналізм

Середа, 9 Грудень 2015, 23:08

Численні спекуляції, перекручування та підміна понять в сучасному інформаційному полі, вироблення в українців стереотипів ґрунтованих на ворожій пропаганді, надихнуло мене до написання цієї статі. В даній статті я ставлю собі за мету догматично висвітлити один із аспектів філософії, який став ідеологією, а згодом і політичною програмою. Мова далі піде про націоналізм.  Одразу хочеться відмітити, що паралельно з поняттям «націоналізм» будемо розглядати поняття «патріотизм», яке не зовсім справедливо, але доволі часто використовують, як синонім до націоналізму.

Термін «націоналізм» був вперше використаний Йоганном Готфрідом Гердером (nationalismus) наприкінці 1770-х років. Точніше де і коли важко визначити, однак його використання тісно пов'язане з розглядом питання, що таке «держава».  Щодо походження терміну «патріотизм», відомо, що воно грецького походження та означає πατριώτης — співвітчизник, patrís — Батьківщина.

Найбільше плутанини виникає зі словами «націоналізм» і «патріотизм», особливо у зв’язку з використанням їх у політичній риториці. Колись Шарль де Ґолль пояснював відмінність між цими двома словами досить просто: «Патріотизм — це коли на першому місці стоїть любов до власного народу. Націоналізм — це коли на першому місці стоїть ненависть до інших народів». Ця невибаглива, ефектна емоційна формула може бути цілком достатньою для побутового рівня свідомості, проте очевидно, що одразу підсвідомо формує стереотип «патріотизм – добре, націоналізм - погано».

Американець Луїс Снайдер пропонує, зокрема, такий варіант:

1) «патріотизм» стоїть ближче до таких понять, як батьківщина, країна, місце народження, він відображає любов до країни. «Націоналізм» ґрунтується на комплексі почуттів, адресованих нації;

2) патріотизм більше пов’язаний з емотивною сферою, почуттям відданості власній країні, готовністю служити їй. Націоналізм має інше психологічне «навантаження», опікується переважно проблемами незалежності і єдності певної нації;

3) хронологічно-історично патріотизм — це явище, набагато старіше за націоналізм. Патріотизм існував з найдавніших часів, коли тільки починали вироблятися певні форми суспільної організації людства. Націоналізм — відносно недавній феномен;

4) за своєю природою, патріотизм не має агресивного характеру, це почуття, спрямоване на захист. Націоналізм невіддільний від таких категорій, як сила, влада. Він узаконює застосування сили для того, щоб утримати єдність нації, або ж для зовнішньої експансії.

Агресивніше висловлює свої думки британський письменник Джордж Оруел:

«... Під «патріотизмом» я розумію прихильність людини до певного місця і певного способу життя, які він вважає найкращими у світі, але при цьому не має бажання нав'язати їх силою іншим людям. Патріотизм, за самою своєю природою, має оборонний характер як у військовому, так і в культурному відношенні. Націоналізм ж, навпаки, невіддільний від прагнення до влади. Кожен націоналіст незмінно прагне досягти все більшої влади і більшого престижу, але не для себе, а для нації або іншої групи, в якій він вирішив розчинити власну індивідуальність. Націоналізм в широкому сенсі, в якому я вживаю це слово, включає в себе і такі рухи та напрямки, як комунізм, політичний католицизм, сіонізм, антисемітизм, троцькізм і пацифізм. Націоналізм - це жадоба влади, приправлена ​​самообманом. Кожен націоналіст здатний на саму кричущу ганебність, але в той же час (оскільки вважає, що служить чомусь більшому, ніж він сам) він непохитно впевнений у власній правоті. …»

Я невипадково навів приклади викладених вище думок та висловлювань трьох авторів з різних держав: Франції, Америки та Британії.  В цих твердженнях, де-факто, націоналізм засуджується як явище, якому навіть чітко не дали означення.  Націоналізм тут подається, як вада людських почуттів, як щось таке, чого потрібно соромитись, таке, що суперечить християнській моралі. І саме такий стереотип був сформований та вкладений в голови світового суспільства, та українського зокрема.

Але автори чомусь забули пояснити читачам одну, зовсім маленьку деталь - Франція, Америка та Британія досягнули своєї культурної, економічної,військової величі та світової гегемонії  аж ніяк не через оборонний характер їхніх керманичів.  Аж ніяк не «прихильність людини до певного місця і певного способу життя» гнала британців та французів освоювати нові землі та колонії. Тому оцей примітивізм почуттів, які нам намагаються втовкмачити через спекуляцію понять «патріотизм»  і «націоналізм», є ніщо інше, як запобіжник того, що пануючим у світі націям більше ніхто не складе конкуренцію. А для того, щоб ще більше заплутати свідомість людини, ввели  ряд термінів на кшталт «шовінізм», «імперіалізм», «ксенофобія», та мимоволі в цей ряд намагаються затягнути і націоналізм. Про це згадує й англійський історик Ілія Кедорі, який писав із цього приводу, що патріотизм, ксенофобію та націоналізм нерідко змішують в одне ціле під гаслом «націоналізм», хоча перші належать загалом до сфери почуттів, тоді як останній — суто ідеологічний феномен.

І така активна пропаганда шкідливості націоналізму та його цькування у ЗМІ має неперевершений успіх.  Для підтвердження свої слів наведу приклад означення термінів «націоналізм» та «патріотизм» з тлумачного словника сучасної української мови:

НАЦІОНАЛІ́ЗМ, у, чол.

1. Реакційна буржуазна ідеологія й політика в галузі національних відносин, яка проповідує зверхність національних інтересів над соціальними, панування однієї нації за рахунок пригнічення іншої, розпалює національну ворожнечу, заперечуючи дружнє співробітництво і взаємодопомогу між націями.  

ПАТРІОТИ́ЗМ, у, чол. Любов до своєї батьківщини, відданість своєму народові, готовність для них на жертви й подвиги. 

 

Насправді всі ці нав’язані  визначення, роздуми є абсолютно чужими, незрозумілими та обурливими для людей, яким поталанило хоч на мить відкрити очі та побачити справжню суть націоналізму, відчути той дух, яким просякнутий справжній український націоналізм. Саме таким він постає в працях українського філософа, основоположника та фундаментатора українського націоналізму -  Дмитра Донцова.

На відмінну від своїх західних колег, Донцов одразу чітко та ясно дає означення українському націоналізму.В передмові він закликає не витрачати даремно час і не шукати в його праці пунктів для політичних програм, тому що націоналізм – це світогляд, до того ж світогляд переможців. Донцов будує для українців світогляд, або як він ще іноді висловлюється – віру, якій посильно боротися з ворожим світоглядом - більшовизмом, що окупував Україну та повсюдно насаджувався. Він вважає,що більшовизму треба протиставити таку віру, яка б запалила вірних ще більшим фанатизмом, ще більшим духом аскези і саможертви, ще більшим бойовим духом і ще більшою пристрастю. Тим більше, що більшовизм іде походом не проти капіталізму, не проти буржуазної демократії, він має на меті знести з лиця землі самі основи нашої цивілізації, закладені тисячу років тому – родину, власність, людину, створену по образу Творця, її індивідуальність, цілу, основану на науці Христа, систему відносин людини до себе, до ближнього і до Бога.

Донцов різко засуджує будь-які опортуністичні та пацифістські погляди політичної еліти України 1917-1921 років,так званої драгоманівщини, тому що саме вони призвели до зникнення Української народної республіки з карти світу. Коли з поняття нації виключається все, зв’язане з волею, з афектом: жадоба “панування”, “пристрасть”, релігійність, – очевидно від нього не лишається нічого; тоді можливе все – два народи в одній нації, дві національності в одній людині, і всяка інша нісенітниця, як можливою є тоді суверенність без суверенності, самостійність без самостійності, незалежність тотожна з федерацією, федерація ідентична з автономією, а нація з племенем. Боротьба з ворожою нам ідеєю визнавалася лише тоді, коли противник не лишав нам жодної дороги до угоди, в противнім разі – угода робилося; але й то не з примусу, а з “підскоком”, з захопленням, роблячи рекламу противникові, з повною вірою, що це не “передишка”, а остаточне закінчення боротьби, яка є “непотрібна і небажана”: найбільш деморалізуюча форма компромісу.

Звідси Донцов формулює засади чинного націоналізму, який скрізь підкреслює момент волі й влади – є запереченням дотеперішніх засад “розуму”, “стихійності” й “порозуміння”; є цілковитою суперечністю драгоманівщини. Засадою останньої були “раціоналізм у культурі, федералізм у державі, демократизм у громаді”. Чинний націоналізм каже: органічність і віра в культурі, власно-владність у державі, провідництво, ієрархія в громаді. Там “щастя маси” – було змістом життя, класова боротьба – життєвою формою, безвірність - життєвим духом. В чиннім націоналізмі: змістом життя є активність і могут­ність нації, життєвою формою – національна боротьба, а духом життя – “романтика”, віра. Там націоналізм був “важке ярмо”, не “сантимент”, тут – він повинен стати власне “сантиментом”, власновільним поривом, запалом. Зміцнювати волю нації до життя, до влади – означається, як перша підстава націо­налізму. Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути те стремління до боротьби, та свідомість їх конечності, без якої не можливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жодної нової ідеї, що хоче змі­нити обличчя світу.

Для “романтика” важливішою від добробуту – є “національна місія”, від миру – боротьба за неї, від інтересів даної ґенерацiї тривалі інтереси нації, від щастя одиниці – міцність спільноти, держави. І ні одна велика ідея, що сперечається з іншими за панування, не є жива, коли вона не перейнята цим духом “романтики”.

Звичайно, що демократи всіх мастей одразу накинулися цькувати націоналізм, порівнюючи його з нацизмом, хоча про нацизм в 1926 році ще ніхто й не чув. Вороги української державності одразу розпізнали загрозу в націоналізмі, що міг розбудити в душі українця такі необхідні для побудови власної держави риси: шляхетність, мудрість та відвагу. Націоналізм повсякчас звинувачують в експансії та розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. Але український націоналізм чітко відповідає:

«Те, що бракує українській ідеї, це “цілком новий дух”. Наша мандрівка по пустелі ще не скінчилася тому, що були в нас тисячі воль замість однієї, і сотки туманних, замість однієї, яскравої думки, що лучила б усіх в одну цілість. Бо що є нація, коли не скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу?  Ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона одержала в спадщині по батьках і яку хоче залишити своїм дітям.»

Як бачимо, предметом цькування націоналізму, насправді, є зовсім не характерні йому риси, більше того, вони взагалі стосуються іншого терміну – «інтернаціоналізму».  Самі інтернаціоналісти і є, по суті, завойовниками, поневолювачами інших націй та територій, тому, логічно, виступають  найбільшими пропагандистами анти націоналізму, авторами численних наклепів, перекручувань, та підміни вище викладених понять. Тому апостол української ідеї, Дмитро Донцов, чітко проводить кордон між цими двома термінами та вказує на межу, через яку потрібно переступити націоналізму, щоб стати інтернаціоналізмом.

Побачивши реальну силу та розмах ідеї націоналізму під час Другої світової війни, коли на озброєння її взяли спершу УВО, а потім й ОУН, коли носії націоналізму вдало протистояли одночасно двом найбільшим і найстрашнішим імперіям того часу: СРСР та Третьому Рейху, було застосовано новий метод боротьби з українським націоналізмом. Було придумано близько десятка нових напрямків націоналізму, з різними приставками та деформаціями, зі своїми псевдо-постулатами та псевдо-ідеологами.

Поширення світогляду націоналізму серед широкого загалу – найстрашніший сон ворогів нашої державності. Для них українці повинні залишатись безхребетними народниками, з розвинутим почуттям шароварщини та прив’язаності до свого клаптика землі, дружнього та толерантного сусіда, який компромісом завжди вирішить спірне питання, навіть ціною власних інтересів.

Натомість націоналізм впевнено та відповідально заявляє, що там де заламується в нації її агресивний характер, заламується рівночасно й запал до оборони.

Отже, українцям конче необхідно відкинути всі паразитуючі на націоналізмі ідеології і політичні програми, та сприймати націоналізм, як світогляд, як догму. Тільки в такому випадку він дійсно стане рушійною силою реформ та якісних змін в українському суспільстві. Тільки дивлячись крізь призму світогляду націоналізму, українці зможуть чітко розставляти для себе пріоритети: добро – зло, правда – брехня, корисно – шкідливо. Залишивши патріотизм,шовінізм, ксенофобію та інші клони в площинні теорії, як такі, яким немає місця для застосування в українському суспільстві, та взявши на озброєння націоналізм, тількитоді ми дійсно станемо монолітною нацією, з якою почнуть рахуватися у світі.

P.S. Замість портрета тимчасового президента, в кабінеті кожного українського чиновника, як ікона, повинна лежати книга Дмитра Донцова «Націоналізм».

Література              

  1. Касьянов Георгій Володимирович «Теорії нації та націоналізму: Монографія.» —  1999.
  2. Донцов  Дмитро Іванович  «Націоналізм» -  1926.
  3. Джордж Оруел «Нотатки про націоналізм» - 1945.
  4. Словник української мови: в 11 томах. — Том 5, 1974. — Стор. 232.

пан Богун