Бог мабуть мене беріг…

Бог мабуть мене беріг…

Вівторок, 24 вересня 2013, 00:00

Білоус Едуард  Даніілович.  «Байда». Народився 17 квітня   1968 р. в Криму, проживає в м. Коростень  Житомирської області. Поручник УНСО. В лавах організації з 1992 року. Брав участь в  Придністровському конфлікті, нагороджений медаллю «Захисник Придністров’я». В 1993р. командир розвідки експедиційного корпусу УНСО «Арго» в Абхазії, з часом один з його командирів. За мужність та героїзм нагороджений Орденом Вахтанга Горгасала 3-го ступеню Указом № 230 глави Держави Грузія від 15 листопада 1993р.                            

Бог мабуть мене беріг…

В Придністров’я я вирушив на початку березня 1992р. В Тирасполі в одному з готелів зняв на день номер, поставивши собі завдання: за добу влаштуватись до одного з військових формувань ПМР, а якщо не вийде – їхати назад до Житомира на свій завод.

Біля однієї з адмінустанов я за порадою добровольця з Москви звернувся до капітана Волкова щоб той зачислив мене в підрозділ. Той довго не погоджувався, аргументуючи тим що відділ укомплектований на 100%, але вже в кінці розмови запитав мене, чи я вмію користуватися рацією, виявляється потрібен був радист. Я зрадів, адже моєю армійською спеціальністю було – командир КШМ ( командно-штабної машини ) й радіосправу знав чудово.

Далі, термінове фото на посвідчення, здав паспорт, отримав однострій, талони на харчі і я вже вояк одного з спец підрозділів при ТСО ( Териториальные Сводные  Спасательные Отряды ). Відразу кинулося в очі те, що підрозділ був укомплектований особовим складом максимально на 40%. Що це було? Шкідництво, роздолбайство? Не розумію й досі.

Наше формування підпорядковувалося на пряму президенту ПМР Смирнову. Ми мали наступні повноваження, перелічу головні:

  • затримання підозрілих осіб;
  • допуск на засекречені об’єкти;
  • супровід людей на позиції;
  • оперативна розвідка;
  •  упередження торгівлі зброєю;

   Комплектувався особовий склад вихідцями з різних регіонів бувшого СРСР, це були головним чином «воєнспеци» , навіть декілька чоловік з сумнозвісного Вільнюського ОМОНу. Керував нами полковник спецназу «Лімбяу» котрий пройшов бойові дії в різних регіонах Африки. Сильно любив холодну зброю, вимагав щоб завжди в нас були при собі «удавка» та лезо з бритви. Але не зважаючи на згадані плюси, при підготовці підрозділу до бойових виходів було чимало проколів. Про одну з таких операцій яка мені найбільш запам’яталась я розповім.

   В ночі підняли нас по алярму. Поставлено завдання – взяти в одному з сіл «язика» з румунського ОПОНу. Зброю нам видали чужу, її ми чистили на ходу в авто, в половини хлопців були ПМ а не скоростріли ( на щастя пістолети потім поміняли на АК у місцевого підрозділу), було лише по одній гранаті. Приїхали на місце не в чотири ранку як планувалося, а десь о п’ятій.

   План був наступний. Одна группа з 10 чоловік де був я, провідник мав вивести до будинку де мали взяти «язика», друга группа з чотирьох бійців з гранатометом мала перекрити дорогу ворожому БТРу що міг прийти на допомогу, третя група-забезпечити прикриття нашого відходу, четверта з місцевих – бути в резерві.

   Підрізавши та перегнувши сітку «рабіцу» ми потрапили до двору де мав бути наш «об’єкт». Не дійшовши метрів 15 – 20 до будинку почули звідти крик «комуністо!», й цей вигук як виявилося врятував нам життя. Ми попали в засідку під перехресний вогонь й тих секунд вистачило щоб втиснутися в землю. На подвір’ї виявилося три вогневі точки які вели шалений вогонь. Це було шоком, мені здавалося що кулі летять швидше ніж я падаю, «як бджоли» – промайнуло в мене в голові. Падаючи встиг дати дві короткі черги, гільзи зрикошетили мені від віття дерева по обличчю, певний час я гадав що поранений. Автомат у мене більше не стріляв, я почав швидко його розбирати, виявилось що патрон не дійшов до кінця патронника й тому його заклинило. Така проблема була не лише в мене. Як потім з’ясувалося, магазини були зарядженні повністю й невідомо який час пробули в такому стані. А це призводить до зносу пружини подачі патронів й скоростріл потім може «клинити». Отже, порада: не дозаряджайте в магазин патронів хоча б 5-10, й це позбавить вас від зайвих проблем.

Невдовзі невдовзі пролунав голос командира відділу Льоні:

–          «гранати до бою!».

–          «ні…» – подумав я, «гранату не віддам…»

Адже вона була останньою надією щоб не потрапити живим ворогу для пилорами чи паяльної лампи, так розважалися тоді «горді нащадки римлян» з полоненими. Тут пролунав вибух, як виявилося командир кинув гранату сам, лежачи, через себе ( як в кіно, й таке буває ) і настільки вдало що влучив в одну з вогневих точок. Дві інші були знешкоджені нами. Помилка румун була ще в тому, що стріляли чомусь виключно трасуючими кулями виявляючи себе, й це полегшило нам справу.

Почався відхід з бою. Прохід зроблений нами випрямився й ми шукали інший вихід, а це забирало дорогоцінні секунди. Після цього я взяв собі за правило: на один вхід має бути три виходи!

Який був стан справ в інших груп? Та що з гранатометом заблукала й вчасно не вийшла на позицію. Але на щастя, БТРа тоді у ворога не було й вони вислали на допомогу «Урал» з кунгом який попав на нашу групу прикриття й був розстріляний разом з дванадцятьма опонівцями. Враховуючи ще семеро вбитих нашою групою, румуни тоді втратили 19 чоловік. З нашого боку один загинув, один тяжко поранений в руку. Враховуючи несприятливі обставини, нам це обійшлося малою кров’ю, та ще й вийшли переможцями з бою. По дорозі на базу ми знову могли потрапити в засідку, але були вчасно попереджені місцевим хлопчаком.

Про УНСО я почув лише в Придністров’ї. Перший раз познайомився з ними в їдальні м. Тираспіль. На рукаві однострою я нашив собі синьо-жовтий прапорець, й саме він привернув до мене їх увагу. Ми перекинулися парою теплих слів. Тоді я ще не знав що з цими хлопцями мені прийдеться ще не раз побувати в «пеклі»…

В травні я поїхав до Житомира щоб звільнитися з роботи та провідати рідних. По приїзді в Тираспіль, взнав що мій підрозділ почали потроху розформовувати, нам пропонували роботу на митниці, погранвійськах…Але я відмовився, бо потрібно було змінювати громадянство. То мені й ще декільком українцям запропонували приєднатися до лав УНСО, я погодився.

Під керівництвом «Сільвера» на одній з військових баз я з іншими унсовцями проходиди днів з десять вишкіл з диверсійної роботи. Мене, «Сільвера», «Ореста» й «Ровера» прикомандирували до відділу гвардії ПМР що дислокувався в Дубосарах. Тоді румуни проривалися до міста з трьох сторін: Кошніцкого, Кочієрського плацдармів та зі сторонни дамби місцевої ГЕС, постійно в передмісті йшли бої в яких ми брали участь. Окрім нас та придністровців були ще козаки та трохи добровольців з Росії. Москалі…Дійсно, «умом Россию не понять». Одного дня ми побачили шістьох москалів які стрімголов неслися в сторону плотин з…однією ТОЗ-8 «мєлкашка», з якої в бою жодної користі. На наше питання, куди вони біжать, відповіли:

– «Там наш пост обстреливают!»

– «А чому вас шестеро на одну «страшилку?»» – запитали ми.

– «Если одного убьют, чтобы другой её подобрал и побежал!» – була їх відповідь.

Можливо дякуючи такій алогічності мислення вони змогли виграти більшість воєн. Натомість, українці надто часто зайвий раз думають і все обговорюють…

Озброєні ми були скорострілами калібру 5, 45, лише «Орест» вибрав собі укорочений варіант  гвинтівки «Мосіна» 1942р. зразка. Час проходив в постійних перестрілках, які чергувалися з періодичними п’янками ворогуючих сторін на блок-постах чи нейтральній території. На одній з таких пощастило побувати і мені. Якось проходячи повз блок-пост ПМР на плотині, я побачив лише одного вартового.

–          «Де інші?» – запитав я.

–          «Сегодня на той стороне на три дня заступила отличная смена, которая почти не стреляет. Предложили попить вина, можешь и ты присоединится. Только иди без оружия!» – порадив вартовий.

–          «Хрін вам!» – подумав я, розсовуючи по кишенях чотири гранати.

На тій стороні бійці були вже веселі після випитого, точилися розмови «про життя та любов». Дійшла розмова й про рибалку. Один опонівець пожалкував що нічим поглушити рибу якої тут вдосталь. На це один з гвардійців ПМР зауважив:

–          «Як це нічим?» , й запропонував свою гранату румуну.

Я теж в свою чергу показав свої. «Собутыльники» були в щоці, а нам трохи не зручно…

Пам’ятаю ще пару випадків коли я дивом залишився живим. Зокрема міна впала на те місце де я стояв за хвилину. Мабуть Бог беріг мене ще для чогось…

Наша четвірка займала вогневу позицію в одному з дворів приватного сектору передмістя. Над нами періодично пролітали ворожі ракети з установок «Алазань», які падали далеко від нас. Одного разу ми сиділи в дворі при одному з таких обстрілів й раптом побачили як дві ракети стрімко наближаються на нас. Всі миттю кинулися до хати. Я біг останній. Й в ті секунди встиг подумати, що таким чином в кращому випадку своїм тілом я прикрию лише чиюсь дупу, себе не збережу( деякі ракети були перероблені під розривні й могли заподіяти багато шкоди ). Надів каску, притулився обличчям до стіни будинку, присів, прикрив нирки автоматом. Майже одночасно пролунало два вибухи. Одна ракета пробила стіну сараю, інша впала близько двох метрів від мене, розлетівшись на дві частини в різні сторони. Врятувало мене те, що ракета влучила в землю а не в асфальт, інакше було б багато уламків й про це я б не писав. Шкода було песика колись веселого, він переживши шок став схожий на щось середнє між мумією та зомбі…

Невдовзі одного ранку я був чомусь не в гуморі. Сидів біля ПК спиною до ворога. Мені «Орест»  порадив розвіятися прокатавшись на велосипеді «Мінськ». Послухавши його, проїхався спочатку в сторону румунських позицій подратувавши ворога, заїхав перекинутися парою слів на позицію гвардійців. Їдучи назад почув викрик «стій!» й автоматну чергу навздогін. Рефлективно хотів впаcти на землю, але інстинкт самозбереження надихнув мене докрутити педалі до «мертвої зони».  Кулі просвистіли так близько наді мною що було враження наче вони пройшли через мене. Потім ще черга й тиша. Проповзши до своїх я взнав що постріли лунали зі сторони гвардійців. Я пішов туди. Там сиділи гвардійці біля відра з вином й дивилися на мене великими переляканими очима. Один з них дав мені кухоль з вином, яке я відразу випив залпом.

–          «Гарне вино!» – сказав я.

–          «Пий ще, в нас його багато, можеш забрати все!» – сказав один з вояків наливши мені знову.

Коли я подобрів, мені розповіли що один з них повертаючись на позицію чомусь поплутав мене з румуном і обстріляв. Цього хлопця я знав, він сильно хотів щоб я подарував йому кокарду з тризубом. Я мовчки викрутив з кашкета кокарду й подарував йому з словами:

–          «Дарую на згадку за погану стрільбу!»

Багато було чого цікавого й трагічного на цій війні. Нажаль про все не опишеш. Про одне не хочу, за інше вже погано пам’ятаю, адже пройшло чимало часу…

Що мене спонукало приїхати в Придністров’я? Мабуть прагнення якихось змін в житті, трохи романтизму. Чи жалкую? Ні. Там я, український націоналіст знайшов своїх братів по думці та зброї. Зробив посильний внесок в захист цивільних людей від геноциду. Познайомився з новими друзями, багато чого переосмислив у своєму житті. Зокрема, не варто вбивати ворога ненавидячи його, це потрібно робити з любов’ю до своєї землі, нації, родини, друзів. Інакше – ти опускаєшся до його рівня…

Спогад  записав В. Пальчик