Чому ми відзначаємо День захисника України 14 жовтня. Історичне дослідження без купюр

Чому ми відзначаємо День захисника України 14 жовтня. Історичне дослідження без купюр

Четвер, 13 жовтня 2016, 13:45
Джерело: інформаційний портал "Інформатор"
Автор: Анна Андрашко

Починаючи з 9 квітня 2015 року воїни Української повстанчої армії отримали статус борців за незалежність України та учасників Українського визвольного руху 1920—1950 років.

День заснування УПА (14 жовтня 1942 року) став відзначатися як День захисника України.

Закон № 314-VIII про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті написав та вніс у Раду народний депутат від Радикальної партії Олега Ляшка Юрій-Богдан Шухевич.

У документі йшлося не тільки про ОУН-УПА, а й про усіх діячів, які боролися за незалежність у збройних, парамілітарних, підпільних, політичних організаціях чи вели цю боротьбу індивідуально.

Закон передбачив визнання таких організацій, як Союз визволення України, УСС, УНР, Гетьманат, ЗУНР, партизанські і повстанські загони Наддніпрянщини, Карпатську січ, УПА, ОУН, Сойм Карпатської України, Українська Гельсінська спілка та низки інших.

“Держава визнає, що борці за незалежність України у ХХ столітті, які визначені у статті 1 даного закону, відіграли головну роль у відновленні української державності, яка проголошена Актом 24 серпня 1991 року, що є основною передумовою надання правового статусу та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті."

Держава, згідно з законом, може визначити борцям за незалежність соцгарантії і пільги та держнагороди.

“Публічне заперечення факту правомірності боротьби за незалежність України у ХХ столітті визнається наругою над пам’яттю борців за незалежність України у XX столітті, приниженням гідності українського народу і є протиправним”, – вказано в законі.

Жоден депутат під час голосування за законопроект не натиснув кнопки “проти”.

За що боролася УПА?

За визначенням української Вікіпедії, УПА – військово-політичне формування, що діяло в Україні протягом 1942–1953 років, озброєне крило Організації українських націоналістів.

Українська повстанська армія провадила свою діяльність з весни (за іншими даними, з кінця) 1943 року, на територіях які входили до складу райхскомісаріату Україна (Генеральна округа Волинь-Поділля) — з кінця березня 1943, Генерал-губернаторства (Галичина — з кінця 1943, Холмщина — з осені 1943) та румунської Трансністрії (Північна Буковина) — з літа 1944.

УПА діяла до 1953 року, але окремі вогнища спротиву діяли впродовж 1950-1960-х років.

Перші загони під назвою УПА—”Поліська Січ” створив з початку німецько-радянської війни отаман Тарас Бульба-Боровець в Олевському районі на Поліссі. В Сарненському районі в селі Немовичі 28 червня 1941 року він видав свій наказ під № 1 про початок боротьби з більшовиками, які декілька років раніш, разом з німцями, окупували Польщу. Ці загони діяли незалежно від німців проти решток розбитих радянських військ. Із кінцем 1941 року німці змусили Бульбу ліквідувати УПА—”Поліську Січ”, після чого він перейшов у підпілля з частиною своїх підлеглих — і створив нову повстанську формацію для боротьби проти німців і радянських партизанів, спершу під подібною назвою, а згодом відому як Українська Національно Революційна Армія (УНРА). Загони Тараса Бульби-Боровця підпорядковувалися Уряду Української Народної Республіки в екзилі. З Бульбою співпрацювали члени ОУН під керівництвом Андрія Мельника, у яких були свої військові табори на півдні Крем’янеччини та Володимирщини.

Олена і Михайло Теліги. Варшава. Фото з відкритих джерел

З осені 1942 року почали паралельно створюватися збройні загони ОУН на Поліссі й Волині, очолені Степаном Бандерою, котрі також прийняли назву «УПА». Ці загони 18 серпня 1943 роззброїли УПА—”Поліська Січ” Тараса Бульби: деякі члени останньої увійшли до нової УПА, яка, спираючися на мережу ОУН на північно-західних українських землях, набирала розмаху. Її організаторами були провідні члени ОУН: Дмитро (Роман) Клячківський, Ростислав Волошин, Яків Бусел. Першим командиром УПА став Клячківський (псевдо «Клим Савур»), а шефом штабу — полковник УНР Леонід Ступницький(«Гончаренко»), начальником оперативного відділу став полковник УНР Микола Омелюсік. Місцем постою командування УПА стала Костопільщина.

В кінці 1941 р. і протягом 1942 р. німці проводили масові арешти членів українських націоналістичних організацій. У лютому-березні 1942 р. у Бабиному Яру було розстріляно 621 членів ОУН (м), серед яких відома українська поетеса Олена Теліга. У липні 1942 р. була розгромлена київська референтура ОУН (б), а її керівник Дмитро Мирон («Орлик») загинув при арешті. У жовтні-листопаді 1942 було арештовано гестапо і страчено 210 членів ОУН(б). У грудні 1942 р. було арештовано 18 активістів львівської референтури ОУН(б), серед яких члени проводу ОУН(б) Старух Ярослав і Климів Іван, який був замордований у гестапо.

З 1943 по 1950 роки Головним Командиром УПА був генерал Роман Шухевич, з 1950 по 1954 роки — Василь Кук.

Роман Шухевич – п’ятий ліворуч Фото з відкритих джерел

Василь Кук

У період з 15 березня по 15 квітня 1943 р. в ряди УПА переходить більше 4000 членів українських «шуцманшафтів». У квітні розгортаються 5 куренів УПА. 27 березня 1943 року сили УПА розбили німецьку в’язницю в Ковелі, звільнивши всіх політичних ув’язнених і військовополонених. До кінця березня 1943, силами УПА, були знищені німецькі в’язниці в Кременці, Дубному, Ковелі, Луцьку і Горохові, а також концтабір в Любачевське. У звіті німців від 4 квітня, 1943 роки вказано, що райони в межах Кременець —Ковель — Костопіль — Рівне захоплені силами українських повстанців.

У липні-серпні 1943 році німці, з метою знищити загони УПА, силами 10 батальйонів мотопіхоти та 10 000 німецьких і польських поліцейських під командуванням генерала Еріха фон дем Бах-Залевські провели наступ на територію південної Волині. Проте наступ провалився. У липні було проведено 35 боїв, у серпні — 24, у вересні — 15. Німецькі війська втратили близько 3000 убитих і поранених, УПА — 1237 убитих і поранених.

Восени 1943 року окупаційна влада провела новий наступ на райони, «заражені націоналістичними бандами», силами, якими командував обенгрупенфюрер СС Прюцман. У жовтні-листопаді зафіксовано 47 боїв загонів УПА і близько 125 дрібних боїв місцевих загонів УНС (Українська народна самооборона) з німцями. В результаті бойових дій німці втратили близько 1500 солдатів, загони УПА — 414 бійців. Хоча німецьким військам і не вдалося повністю знищити загони УПА, але далося істотно понизити антинімецькі акції УПА.

Перші загони УПА почали створюватися в Галичині в червні 1943 в Карпатах під назвою Української народної самооборони, коли туди прямували рейдом радянські партизани під проводом Сидора Ковпака. Головне командування УПА розглядало ці терени як базу для боротьби не тільки в умовах німецької окупації, але й на час повернення більшовиків. Крім того, з уваги на посилений тоді німецький терор проти населення Галичини, як раніше на Поліссі й Волині: впровадження виняткового стану в жовтні 1943, наглі суди, розстріли і вішання закладників, посилені вивози до Німеччини — УПА виступила проти німців, зокрема проти здачі континґентів, вивозу молоді до Німеччини, та одночасно вела бої з радянськими партизанами.

Дівочий загін УПА

У листопаді 1943 році Військовий штаб військової референтури ОУН (б) перетворився на Головний військовий штаб (ГВШ) УПА.

Графіка Ніла Хасевича

Впродовж осені 1943 і в 1944 головне командування УПА досягло порозуміння про нейтралітет як із розміщеними в Україні частинами угорської армії, так і з румунами і в лютому 1944 з польським підпіллям (Армією Крайовою), про взаємовизнання боротьби цих народів за незалежність.

На переломі 1943—44 УПА була найчисленнішою за весь час свого існування, об’єднуючи не менше 40 000 осіб, у тому числі й підпільні кадри ОУН. Роком пізніше, після переходу фронту, вже в радянській дійсності, сили УПА зменшилися до 20—25 тисяч бійців.

Електронний архів українського визвольного руху відкрив доступ до понад 10 тисяч документів про діяльність УПА.

У одному із маніфестів УПА, написаному російською у 1943 році штабом групи “Озеро”, йдеться про становище українців у Другій світовій війні та про мету боротьби УПА.

“Війна ведеться за інтереси імперіалістичних хижаків, які хочуть за рахунок інших народів і чужих територій поширити свій вплив і заволодіти усім світом”, – писали бійці УПА про війну Сталіна і Гітлера.

“Ми ведемо війну за звільнення нашого народу, і тому наша війна священна. Ми несемо високо знамено Самостійної Соборної Української Держави. З різними шахраями і прихвоснями російського або німецького імперіалізмів нам не по дорозі.

Хочемо, щоб у нашій державі не тільки українці мали змогу вільно розвиватися, але й всі інші національності мали право повного національного, культурного, розумового і економічного розвитку.

Ми в своїй боротьбі продовжуємо святу справу, яку розпочали наші діди”, – постулювали бійці групи “Озеро”.

“Бандера – наш герой, Покрова – наше свято

14 жовтня – свято Покрови Пресвятої Богородиці, яке в Україні традиційно відзначали як День козацтва, покровителькою якого була Матір Божа.

Українська Повстанська Армія (УПА) теж обрала в 1942 році собі свято Покрови за день Зброї, віддавшись під опіку святої Богородиці. З 1990 року в Україні почали проводити заходи з відзначення Покрови Пресвятої Богородиці, а з 2005 року в містах України розпочали проводити марші та мітинги на честь ОУН та УПА.

З року в рік кількість учасників збільшувалася, а флагманами заходів були як УНА-УНСО у 2005-му, так і ЦК “Азов” та Правий Сектор у 2015-му. Із 2014 року до правої тематики маршу додалася також вимога звільнення політичних в’язнів.

УНА-УНСО проти Наталі Вітренко

Перший марш УПА пройшов київськими вулицями 2005 року. Домінували у його організації провідники українського націоналізму у 90-х – члени УНА–УНСО. Саме унсовці прорвалися до Бессарабки, де зайняли позиції “вітренківці”.

Прибічники Наталії Вітренко за підтримки організації «Че Гевара», проросійського «Верного казачества» та хлопців з дугінського “Євразійського союзу молоді”, які за два роки спиляють тризуб на Говерлі, палили державні прапори і здіймали червоні та російські стяги.

Право на проведення акції в центрі мали саме націоналісти, однак міліція охороняла «гостей» – вони зайняли Хрещатик близько сьомої ранку.

У результаті на марші відбулися сутички.

2006 рік: чергування на Майдані

Фото – “Тиждень”Пам’ятаючи про події минулого року, націоналісти зайняли Майдан уже в ніч на 14 жовтня, попри рішення суду, який заборонив вшановувати героїв УПА на Майдані Незалежності.

Міліція та «Беркут» перекрили усе навкруги та діяли за принципом «Всіх випускати – нікого не впускати».

Серед ночі на Майдан приїхав тодішній міністр внутрішніх справ Юрій Луценко. Проте, становище не змінилося.

Вранці майже десятитисячний марш очолила ВО «Свобода». На Майдані співали кобзарі, а націоналісти попрямували до Монументу жертвам Голодомору, звідти – до Софійського собору, де пройшов традиційний молебень та інші урочисті заходи.

2007 рік : «Русские не сдаются»

14 жовтня 2007 року розпочалося з автопробігу «65 років УПА». Десятки автомобілів з державними та червоно-чорними прапорами з’їхалися до пам’ятника Шевченку. Від Кобзаря хода прибула на Софійську площу, де відбулися урочисті заходи.

На Хрещатику, неподалік від Бессарабки, влаштували пікет комуністи. Згодом націоналістів, які закидали їх яйцями, затримали.

Розгін маршу 2008 року 

Увечері 13 жовтня суд заборонив «Свободі» проводити марш. Уранці в місті почалося віче за визнання УПА, учасники якого вирушили до Секретаріату президента з вимогою визнати діяльність ОУН та УПА національно-визвольною боротьбою за незалежність України. Після цього на Майдані пройшов організований «Свободою» святковий концерт.

У центрі столиці зібралися комуністи. Віктор Ющенко зранку поклав квіти до пам’ятника Богдану Хмельницькому з нагоди Дня українського козацтва.

Альтернативну ходу провели «Патріот України» та «Братство» Дмитра Корчинського. Під час ходи біля будівлі СБУ раптово почалася бійка з «Беркутом». Міліція валила людей на землю та била лежачих, навіть дівчат. Силовики застосували газ: кількох осіб забрала швидка.

Із близько 400 учасників маршу було затримано 147.

Фото – УНІАН

На фото тодішній керівник “Патріоту України”, чинний лідер “Азову” Андрій Білецький Фото з відкритих джерел

Фото – УНІАН

“Свобода” і “правіші за Свобду”

«Схоже, у правому русі залишаються дві сили: «Свобода» і правіші за «Свободу», яким не світить легальна політична кар’єра», – описала ситуацію, що склалася, Олена Білозерська. УНТП справді заборонили.

14 жовтня 2009 року близько 10 тисяч вивела на вулиці «Свобода» – з оркестром і концертом на Майдані згодом. Кілька сотень «правіших» за «Свободу» пройшли містом з фаєрами та у чорних масках.

На Майдані протестували комуністи.

2010 рік: марш в Одесі 

2010 року влада реагує на перспективу проведення маршу не тільки судовими заборонами, а й спробами блокувати проїзд учасників акції до столиці. Людей безпідставно висаджують з автобусів, визнають транспорт несправним, погрожують водіям позбавленням ліцензії.

Утім, з обрію зникала інша перепона – комуністи. «Підемо до Леніна, щоб не казали, що ми взагалі не виходили і нічого не робили», – процитував на Покрову ЖЖ-юзер alex_glbr слова одного з дюжини літніх «червоних», які зібралися в центрі столиці. Майдан блокувала міліція.

Марш 2010 року «Свобода» почала біля пам’ятника Шевченку, а згодом вирушила на Софійську площу багатотисячною колоною.

2010 року вперше на марш вийшли одесити. Акція була несанкціонована, однак учасники запевняли правоохоронців та агресивно налаштованого представника місцевої партії «Родіна», що зібралися «просто погуляти». Одеські націоналісти поклали квіти до пам’ятника Франку та пішли до СІЗО підтримати політв’язнів. Охорона СІЗО відкрила попереджувальний вогонь, 14 осіб затримали.

У Києві сутичок не було.

“Зека геть!” 

Близько 15 тисяч осіб вийшли на вулиці столиці 14 жовтня 2011 року під гаслом «За соціальне і національне визволення».

«Любіть Україну або йдіть геть», – було написано на плакаті, який тримає старенький дідусь.

Виступали переважно свободівці. Декалог українського націоналіста прочитав 84-річний Теодор Дячун, голова Білоцерківського братства вояків ОУН–УПА.

«Зека геть!» – скандували мітингувальники люди, йдучи від пам’ятника Шевченку на Михайлівську. Головна вимога маршів – державне визнання ОУН–УПА – була досі актуальною.

«Крим вимагає визнання ОУН–УПА», – також було написано на одному з банерів.

70-та річниця створення УПА

У 2012 році, на 70-ту річницю створення УПА, наказу про розпуск якої не було, вийшло близько 30 тисяч осіб. На Бессарабці зібралися деякі комуністи. Міліціонерів цього року було декілька сотень. Учасники застосовували димові шашки та фаєри.

Націоналісти також підпалили комуністичний прапор та прапори “Партії регіонів”.

2013 рік: хода Хрещатиком

Партії “Свобода” вдалося, зібравши рекордну кількість учасників, вперше з 2005 року пройти Хрещатиком. Того року організатори оцінили кількість учасників у 25 тисяч осіб

На самій акції практично були відсутні представники міліції, однак у всіх довколишніх дворах чергували міліціонери і бійці спецпідрозділу “Беркут”.

Хода пройшла без інцидентів, незважаючи на те, що націоналісти запалили фаєри, міліція ніяк не перешкоджала руху. На Михайлівській площі ближче до вечора відбувся концерт.

Напередодні паралельні акції пообіцяли провести й ідеологічні противники правих. Однак в останній момент представники Компартії відмовилися від своїх намірів, а на мітинг Прогресивної соціалістичної партії у Парку Слави прийшло не більше 70 осіб.

Марш батальйонів 2014-го року

У 2014 році бійці добровольчих батальйонів «Правий сектор», «Азов» та «Добровольчого корпусу» провели кількатисячний марш центральними вулицями Києва.

Хода пройшла по вулицях Інститутській, Московській  і по бульвару Лесі Українки.

“Свободу політв’язням!”

Минулого року у Києві представники “Правого Сектору”, ВО “Свобода”, Організації українських націоналістів та Конгресу українських націоналістів провели “Марш героїв”.  Лейтмотивом маршу стало звільнення політичних в’язнів, бійців добровольчих батальйонів та членів громадських організацій.

Близько 5 тисяч учасників прибули до Лук’янівського СІЗО. Вони зайняли проїжджу частину перед слідчим ізолятором, а також двір перед його будівлею.

Учасники маршу скандували: “Свободу політв’язням!” і тримали транспарант із написом: “Ми вимагаємо правосуддя та правди”.

До пікету Лук’янівського СІЗО приєднався також народний депутат від Радикальної партії Олега Ляшка Андрій Лозовий. “Тут має сидіти Порошенко і його банда”, – сказав політик, коментуючи справи декількох десятків ув’язнених бійців.

Джерело: інформаційний портал "Інформатор"
Автор: Анна Андрашко