Начальник головного штабу УНСО Валерій Бобрович: Українці воюють краще за грузинів і росіян

Начальник головного штабу УНСО Валерій Бобрович: Українці воюють краще за грузинів і росіян

Субота, 1 лютого 2014, 00:00

Якщо знайшли стукача, треба його любити й леліяти. Бо коли цього виженемо, пришлють іншого. А ми не знатимемо – хто він.Українці воюють краще за грузинів і росіян, вважає начальник головного штабу УНСО Валерій Бобрович– Тбіліський невропатолог пожартував: “Ета балєзнь у тєбя, потому что жізнь твоя інтересная і очєнь смешная”. 22 осколки мав у руці, – каже 62-річний Валерій Бобрович, начальник головного штабу Української Народної Самооборони. На правій руці під ліктем у нього – шрам від наскрізного кульового поранення, яке отримав у бою за селище Шрома 1993-го в Абхазії. Валерій Олегович командував українським батальйоном “Арго”, воював на боці Грузії. У 1992–2001 роках командував добровольчими підрозділами УНСО під час конфліктів на Кавказі.

 

Заходить у під’їзд 5-поверхівки на вул. Липській у центрі Києва. Спускається сходами у напівпідвальне приміщення офіса УНСО. У кількох кімнатах вікна заставлені фанерою, підлога бетонна. Коридором ходить чоловік у білій лляній сорочці й російською щось вирішує по телефону.– 1999-го хотів піти електромеханіком на німецький паро­плав. На медкомісії сказали: вибачте, але працездатність руки втрачена на третину. Чотири роки тому в руках з’явився тремор.

Руки Бобровича трусяться. Заходить до кімнати із стінами, завішеними плакатами з інструкціями, як використовувати гранати, автомати Калашникова. Є карта Києва. На столі – календарик із Папою Іваном Павлом ІІ. На невеличкому холодильнику в кутку – баночка таблеток – замінників цукру.

– Грузини запросили нас воювати на своїй стороні. ­Думаю, це – наслідки ще діяльності УПА. Вона переконала, що українець – хороший воїн. Шарль де Голль, який 1919-го воював проти УНР в армії генерала Геллера, казав: “Якби в мене була така армія, як УПА, німці Францію ніколи не окупували б”.

Військовими формуваннями абхазів керували переважно російські офіцери. Мали на меті не незалежну Абхазію – хотіли поставити Грузію на коліна. Дивувався: і що тим абхазам було треба? У їхній провінції жили 360 тисяч грузинів, абхазців – лише 64 тисячі, але мали свій університет і двомовність в офіційних документах.

Сідає за стіл. Йому на коліна заскакує кіт Нацик. Має покалічену передню праву лапу.

– Малиш, у тебе брудні лапи, а ти на мене лізеш, – каже коту. – 1993-го ми не стільки захищали Грузію, як Україну. Вашингтон і Москва зійшлися на думці, що нас треба змусити віддати бази зі стратегічною ядерною зброєю під контроль росіян. Фактично це означало б окупацію. ­Після участі наших підрозділів у боях на Кавказі це питання зняли. Зрозуміли: якщо українці вміють воювати на чужій території, то і свою захищатимуть.

Натомість, у Придністров’ї ми сиділи в одних окопах з росіянами. Рятували честь України. На територіях, де ми були, кругом українське населення. Вони казали: “Не хочемо бути росіянами чи румунами. Хочемо бути українцями, а Україна мовчить”. Тут прийшли ми – озброєні хлопці в мазепинках із тризубом. Одразу в селах почали відкривати українські православні церкви. Над сільрадами вивісили синьо-жовті прапори.

2009-го у столичному видавництві “Зелений пес” ­Валерій Бобрович видав книжку “Як козаки Кавказ воювали. ­Щоденник сотника Устима”. Розказав про участь українських підрозділів у військових конфліктах у Грузії та Абхазії.

– Наші хлопці були дієздатніші і за грузинів, і за абхазів. Грузинські частини страждали від дурних наказів командирів. Ті могли послати людину в бій з двома ріжками до ­автомата. Цього вистачає на 2 хвилини хорошого бою. Нам теж видали по два ріжка. Я сказав, що з таким запасом хіба гастроном будемо охороняти. За 2 години під’їхала машина, забита набоями.

– У книжці ви пишете, що грузини трохи ліниві. Їм бракує діловитості.

– Ну, це я виплеснув емоції, – сміється. – Ми починали з того, що копали окопи. Підходить грузинський офіцер: “Ги-ги, ще ніхто не стріляв, а ви вже собі могили риєте”. Супротивник зробив два постріли з міномета. Ми залягли в окопи, а вони – на землю. Тоді двоє грузинів піднімаються й ідуть подивитись у воронку. Летить друга міна, і їх рве на шматки. Що після цього сказав офіцер? “Мы уже поняли, окопы надо копать. Но еще не хотим”. Чудова нація – веселі, компанійські, але наївні, як діти.

До кімнати заходить високий чоловік у смугастій футболці – начальник оперативного відділу УНА-­УНСО Валерій Волков. Мовчки сідає за комп’ютер з протилежного краю столу.

– Із місцевим населенням спілкувалися? – питаємо в Бобровича.

– Абхазька сторона робила все, щоб люди тікали. ­Проводили показові страти: дуже жорстокі, розпилювали бензопилами живих. Після цього село на 3 тисячі людей збирало речі й тікало аж до турецького кордону. Ні разу не чув про такі страти з боку грузинів.

– Страти влаштовували етнічні абхази чи російські ­війська?

– Не кажу, що це були конкретно абхази. Але інколи спрацьовувала сусідська ненависть: твоя вишенька росте на моєму городі, а тут є можливість звести рахунки. Війна, як лакмусовий папірець, одразу показує – хто є хто. Вивільняє і хороші, й погані інстинкти. Проявляється і схильність до мародерства. Серед росіян воно було страшенне. Є відео, як їде БТР. На клунках сидить росіянин і тримає унітаз.

– Мати мого покійного вчителя з Умані пережила гітлерівську окупацію, – долучається до розмови Волков. Із-за монітора видно тільки його широкі плечі. – 1944-го в лютому вирвалися німці з Корсунь-Шевченківського котла. Під’їхали танком-танкеткою троє. Кажуть: “Матка, будем у тебя жить”. Перше, що зробили – поїхали до лісу, напиляли дров, обв’язали ними танк, привезли. 10 березня звільняють Умань. Під’їжджає танк, вилазять троє узбеків. Кажуть точно так же: “Матка, будем жить у тебя”. Перше, що зробили – розібрали на дрова паркан.

– Я вибачаюся, у вас курити не буде? – зазирає до кімнати кремезний неголений чорнявий чоловік.

Валерій Бобрович просить подивитися на столі у сусідній кімнаті.

– У вашій книжці серед російських військових повсюдно зустрічаються українські прізвища. Спілкувалися з такими, дивилися в очі?

– Лише з полоненими. Зрозуміло, коли в тебе в руках автомат, а в нього руки – в кайданах, вони швидко ставали патріотами України. Покійний голова політреферентури УНА-УНСО Анатолій Лупиніс у Чечні розмовляв із Джохаром Дудаєвим (перший президент Чеченської Республіки, загинув 21 квітня 1996 року від ракетної атаки російських спецслужб. – “Країна”). Коли той розм’як, сказав: “Як колишній радянський генерал можу сказати: російська армія багато втратила, коли позбулася інституту українського сержанта”. У Грозному російські полонені сиділи в підвалі президентського палацу, чоловік із 30. Дудаєв каже: “Ідіть спитайте. Якщо є українці, віддаю одразу в руки. Заберете з собою в літак”. Лупиніс зайшов – жодного неукраїнця не знайшлося. Навіть кілька узбеків стали кричати, що в них бабусі були українками. У чеченському підвалі усі стають патріотами. Да, Нацик? – чухає шию коту.

– Чому росіяни зневажливо ставляться до супротивників?

– Історична карта Золотої Орди майже один в один збігається з картою Росії. Росіяни – хрещені татари, у них на генетичному рівні є інстинкт “іти до останнього моря”. З інтересами своїх громадян теж не рахуються. Залили кров’ю Кавказ, ­Середню Азію – і що з цього виграв мужичок у Рязані? Навпаки, етнічно російські землі опустіли. Я ще при совітах бував там на заробітках. Можна було проїхати 100, 200 кілометрів і бачити тільки забиті навхрест вікна в ізбах. Своїх не жаліють, то чому розраховувати, що жалітимуть чужих?

– Серед росіян маєте друзів?

– А он, вийшов етнічний росіянин, – дивиться услід Валерію Волкову. – У питаннях нації і націоналізму повністю поділяю думки ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова. Зараз міряти черепи або заглядати в штани, щоб зрозуміти, ким чоловік є за національністю, – дурість. Для мене поняття національності не фізіологічне, а духовне. Якщо людина живе в Україні, платить податки, поважає наші звичаї, державною мовою вважає українську, а в разі небезпеки стане зі зброєю на захист країни – мені байдуже, якого кольору в неї шкіра. Вдома хай говорить хоч на суахілі.

– Ви співчували російським хлопцям, яких відправили на війну?

– У Шрома ми закріпились у будинках із дикого каменю. Стіни грубезні, стоять на крутому схилі під кутом 45 градусів. По три-чотири рази на день знизу вгору гнали воїнів-кацапчат, як на убій. Я б своїх туди ніколи не відправив: можна ж було обійти нас, чи подавити артилерією. Це був тир для нас. Усіх росіян на вишколі привчили вискакувати із засідки праворуч, адже автомат із правого боку. Щойно вискочив – наш натискає курок. Рахуєш: 27-й, 28-й. Боляче було дивитися на це.

– Є якісь особливості ведення бою на Кавказі?

– Думав: якби в нас були такі гори, як Кавказ, УПА досі там ходила б. Але потім зрозумів, що помилявся. Щоб прочесати старі Карпати, треба дивізію. Кавказькі гори непрохідні, покриті лісом, наче ведмежою шкурою. Є п’ять-шість стежин, якими можна йти. Досить на них поставити по п’ять чоловіків з автоматами – а тоді чекати, коли повстанцям захочеться їсти, й вони спустяться в долину.

– Кажуть, люди, які пройшли війну, перестають бути атеїстами.

– Один із наших найкращих вояків, Байда, починав військову кар’єру в Афганістані сержантом-радистом. Воював у Придністров’ї на боці росіян, там перейшов до УНСО. ­Після грузинської війни в Коростені дячком у церкві служить. Ще один семінарію по війні закінчив. Служить зараз на Оболоні в церкві Київського патріархату.

Якось їхали в мусульманське селище в горах. Над головою пройшли 20 вертольотів. Ми одразу – в ліс. Росіяни вдарили по селу і змели його з лиця землі, тільки мечеть уціліла. На дорозі лежала дівчинка у традиційних шароварах, років 12 – біля неї на мотузці біла кізочка, теж мертва. Мене, хоч не раз бачив убитих, наче по голові вдарило. Назустріч іде мулла. Побачив мій шеврон УНСО – зрозумів, що свій. На Кавказі дуже добре знають наш тризуб. Це десь у Рязані могли спитати: “Что это за вилка?”. Мулла російською: “Сын мой, вижу, что тебе плохо. Зайди в мечеть, помолись”. – “Я християнин”. – “Какая разница? Бог один. Ботинки только сними”. Я зняв черевики, зайшов у мечеть. Не молився, просто посидів. Із цього виніс думку, що всі сварки на тему, хто канонічніший, – дурниці. Канони писали люди, а не Бог. Головне виконувати заповіді.

– На війні було відчуття, що вас щось оберігає?

– Двічі куля попала не в мене, а в автомат Калашникова. Раз він навіть продовжував стріляти. Уламок від міни потрапив збоку в сумку з ріжками.

– У критичних ситуаціях були в стані афекту?

– Я, коли бачу якусь загрозу, навпаки, – заспокоююся, характер стає лагідний і спокійний. Єдине, починаю мало говорити. А в мого ординарця на прізвисько Рута починався словесний понос: “Так, пане сотник! Так, пане сотник!” Я прикрикував, аби замовк.

Нацик зіскакує з колін і вилазить через кватирку на вулицю.

– Після війни навідувалися до Абхазії?

– Слава Богу, ні. Бо звідти не повернувся б. Змусили б платити рахунки за затоплений катер, підбитий танк, – сміється. – Нам хорошу рекламу зробили росіяни. Ми потопили катер, через деякий час у “Комсомольській правді” стаття “Украинские буржуазные националисты потопили русский крейсер”. Нічого собі, думаю, цілий крейсер, з екіпажем півтора чоловіка. Раз голова політради УНА-УНСО і футбольний вболівальник Тополя запропонував поїхати в Москву, де грало київське “Динамо”. Я ще не встиг погодитися, як наступного дня подзвонили з СБУ: “Пане Валерію, радимо туди не їхати. Ви – в чорному списку. Арештують, потім нам буде клопіт розбиратися”.

Грузини кажуть, що зараз у Абхазії нічого не будують. Вся радянська інфраструктура згнила. Те, що в нас може простояти 100 років, там витримує 30 – через сирий клімат. Абхазів надурили. Почали видавати російські паспорти, а тоді виявилося, що вони не дають змоги їхати в Росію і там прописуватися.

– А з грузинами які стосунки?

– Щороку на свій День незалежності запрошують на прийом у посольстві. Кілька разів приїжджав у Грузію, чудово зустрічали. Якщо в тебе український паспорт, ставлення до тебе дуже прихильне.

– Радикальними організаціями завжди активно цікавляться спецслужби.

– Колись на Західній Україні у мене запитали: це правда, що в УНСО є агенти КГБ? Відповів: якби я на 100 відсотків був упевнений, що в нас немає жодного агента КГБ, просто би вийшов із цієї організації. Це означало б, що вона нікому не цікава. Вони цікавляться нашою діяльність, ми – їхньою. У Москві маємо людей, які нам допомагають, є такі навіть у міноборони і міністерстві внутрішніх справ. Я – колишній моряк. На кораблях було багато стукачів. Ми вважали: якщо знайшли стукача, треба його любити й леліяти. Бо коли цього виженемо, пришлють іншого. А ми не знатимемо – хто він.

– Наскільки активна тепер УНСО?

– У нас майже 17,5 тисячі членів. Іде багато молоді, люди з міст. Зараз Української армії як серйозної сили не існує. Тому УНСО намагається зі своїми невеликими можливостями створити хоч якусь альтернативу Збройним силам України. Ми не закликаємо до мордобою чи війни, але нація зовсім не готова до супротиву. Не треба воювати. Щоб не було війни, треба бути готовим до неї. Якщо твій супротивник знає, що в хаті є рушниця і ти вмієш нею користуватися, обійде твій двір десятою дорогою.

Автори: Анна БАЛАКИР, Антон СЕМИЖЕНКО, журнал Країна