Народжений воїном! Історія УНСОвця з позивним «Сет»

Народжений воїном! Історія УНСОвця з позивним «Сет»

Четвер, 21 січня 2016, 17:00

Джерело: seabreeze.org.ua

Бійці батальйону УНСО "Арго" у горах Грузії. Зліва- Андрій Миронюк на псевдо "Сет"

УМАНЬ

Андрій ріс незвичайним хлопчиком, яких багато. Завжди відданий, переконаний у своїх правоті, свободолюбивий і незламний. Я пам’ятаю його десь років з трьох, коли мої два старші брати виховували мене, як могли. Батьки зайняті на роботі, а ми завжди в трьох — Андрій, Тарас та маленька Юля. Розумію, що їм, як хлопцям, було зовсім зі мною нецікаво, але я ніколи цього не відчувала. Завжди йшла від них така лагідна турбота, якась зовсім особлива. Я знала, що мені нічого боятися, у мене ж є старші брати, які заради мене зможуть зробити все. Мої Мирони!

Андрій, як найстарший рано подорослішав. З самого дитинства у нього на все була своя думка, своє, можливо незвичне власне бачення, яке він завжди відстоював. Переконати його у протилежному було неможливо. Мужній, безстрашний, незламний, непереконливий. Справжній бунтар! Саме такі слова про нього зараз спадають мені на думку. Трохи навіть конфліктний… Та по при все це, у нього було завжди багато друзів. І це були не просто хлопчики, з якими він проводив час, а справжні друзі, готові за ним і в вогонь, і в воду.

Вже тоді, найулюбленішою його грою була гра у війну. Усі друзі його та Тараса збиралися у нас вдома, придумували різні стратегії, планували атаки. Вони самі створювали усі ці ігри: вирізали з паперу солдат, малювали поле битви, прописували правила. (Навіть зараз у старих книжках, які зберігаються у нас, між сторінками можна знайти паперових солдатиків). І Андрій у цьому приймав найголовнішу участь. Адже серед усіх своїх друзів вже тоді він знав про війну найбільше. Він багато читав. Дуже любив історію, особливо періоди воїн та вирішальних битв.

Якось він мені подарував книгу про вікінгів. Мені — десятирічній дівчинці. Я була дуже рада, це ж був подарунок від мого старшого брата, але тоді зовсім не зрозуміла, навіщо. Та Андрій так захопливо розповідав про цей період, що я її все ж прочитала, але як маленьку дівчинку, особливо вона мене не вразила. А для нього це була не просто книга.

Вперше він поїхав з дому відразу по закінченню технікуму. Дзвонив він рідко. «Мамо, тату, у мене все нормально…». Завжди веселий і задоволений життям. Що з ним і де він, мабуть, знали батьки.. або ж здогадувались. Коли він приїжджав зі своїми друзями, це було завжди свято. Та Андрій ніколи не розповідав, чим займається. Хоча вже тоді, в достатньо юному віці, міг розповісти про себе не аби що. Потім ми вже дізналися самі…

1996 рік. У Мінську починаються протести проти існуючої влади, в яких приймала активну участь українська організація УНА-УНСО. І в рядах молодих хлопців, які чомусь поїхали боротись за незалежність чужої країни, наш Андрій. Його затримали. Брат у тюрмі. Він – політичний в’язень. Ці події у той час широко висвітлювали по телебаченню. Пам’ятаю чорного, як дощова хмара, батька, постійно плакала мама.

Батько поїхав до Мінська. Він досі з болем у серці про це згадує:

«Приїхав. Шість годин ранку. Я під тюрмою стою в черзі на побачення зі своїм рідним сином… Моїм Андрієм. А разом зі мною у цій самій клятій черзі дружини, матері вбивць та злодіїв. Жах! Черга підходить. Обшук. Пропускають до кімнати відвідин. Гратами поділена навпіл кімната, а за гратами Андрій. Моя рідна дитина! Не знаю, як я пережив це…»

По телевізору показували суд над моїм братом. Йому дали 3 роки. Пам’ятаю істерику матері, як дідусь її заспокоював. Щомісяця батько їздив до нього на зустрічі.

Андрій повернувся через 8 місяців. Попав під амністію. Змарнілий, виснажений, нервовий, але такий же незламний. Він ніколи не розповідав про цю сторінку його життя. Та навіть це не вбило його любові до правди, свободи та справедливості.

Потім було весілля. Теж не найкращий період його життя. У Андрія з’явилась дружина. Така дивна, незрозуміла і зовсім не його жінка. Цей крок його не сприймав ніхто, але вже зараз я знаю, що тоді йому це було необхідно. Для того, щоб знов відчути себе повноцінною людиною, почати жити, як усі… Та дуже швидко брат зрозумів, що таке життя не для нього. Це була помилка. І він, не вагаючись, покинув усе, повернувся до своїх друзів і того, що вмів і робив найкраще – знову на війну! Кавказ, Абхазія и ще багато того, про що його рідні навіть не здогадувались. Він дзвонив:

«Мамо, тату, у мене все добре! Я працюю. Будую дороги в Криму».

Батьки знали, що це не правда, та нічого вдіяти не могли.

Андрій завжди робив те, у що вірив і вплинути на нього не міг ніхто.

Між своїми походами брат ненадовго приїжджав додому. Інколи зі своїми друзями. Вони були справжніми, рідними йому по духу та у переконаннях. Для нас його приїзди були справжнім святом, а для нього передихом, паузою між черговими походами на війну. Там він відчував свою силу, свободу та користь.

Якось він приїхав додому, ми сиділи з ним у двох на балконі. Він закурив і сказав:

«Все, Юль, я вже більше нікуди не поїду. Тепер живу у Києві. Я зустрів дівчину. Можливо вона тобі не сподобається, але мені з нею добре!». «Андрюша, це саме головне!» — відповіла я.

Пройшло кілька місяців, я вступила до інституту, приїхала до Києва і ми кілька місяців жили разом. Андрій познайомив мене з Ліною. Коли я її зустріла, по її очах, по їхніх відносинах було видно — це його людина. Вони ніби говорили однією мовою, інколи незрозумілою мені, але однією.

Потім наші з ним шляхи розійшлися. Я залишилась в Києві. Андрій увійшов у своє мирне життя, поїхав до Маріуполя, одружився на Ліні. Там він знайшов своє щастя і свій спокій. Та тривога за нього залишилась. Він приїжджав, дзвонив. У кожній розмові брат продовжував розказувати про війну. Якось я не витримала і при нашій зустрічі сказала йому:

«Андрію, все! Заспокойся! Війна закінчилась! У тебе все добре! Є сім’я, ти працюєш. Зупинись. Досить говорити про війну!» Він мені тихо і спокійно відповів: «Ні, Юль, війна не закінчиться НІКОЛИ!».

І був правий…

МАРІУПОЛЬ

Мирне життя поглинуло Андрія. У них з Ліною з’явилася своя сім’я. Свій маленький затишний острів миру та щастя.

Андрій нарешті здобув таку омріяну для нього вищу освіту. Здається, вона йому не потрібна. Розумнішої за нього людини годі й шукати. Та для Андрія це було принципово. Він закінчив технічний вуз. Став інженером-конструктором. Батько радів за нього, як ніхто. «Мій Андрій – інженер!» — завжди повторював він, здивовано та з неабиякою гордістю. Адже син обрав таку ж саму професію, як він сам.

Вже, навчаючись в інституті, Андрій опублікував кілька своїх власних повістей, які багато розповідали про його воєнне минуле. Про те, яким він був справжній… З Андрієвих книжок лише через кілька десятків років його рідні дізнались, яким насправді він був у житті, і яку справу любив понад усе!

Та вже, здавалось, заспокоївся… У Андрія з’явилось багато нових друзів – його мирних побратимів. Його життя стало настільки різноманітним та цікавим, що будь-хто міг йому позаздрити. Взагалі ніколи в житті ніхто і уявити собі не міг, що Андрія зможуть так захопити латино-американські танці. Він з таким захватом розказував про танго, як про щось магічне і не земне. Андрій – такий жорсткий, неповороткий, мужній… і танго. Уявити це було просто неможливо. Він ніколи не вмів танцювати, зовсім нічого не розумів у музиці, а тут танго — такий чуттєвий танець і Андрій! Це дивувало усіх, хто його знав.

Зі своїми друзями з інституту вони заснували футбольну команду. Ніхто з них не відрізнявся особливими здібностями до футболу, та їм було весело. А ще театралізовані вистави, участь в інститутському КВК, різноманітні цікаві поїздки. У Андрія дійсно було повне цікаве життя, яке било через край.

Андрій дуже любив тварин. І зовсім природньо було, що, коли у них з Ліною з’явилася можливість, вони завели пса. Не якоїсь вишуканої дорогої породи, а звичайний дворняга. Зовсім маленьким вони підібрали його на вулиці і подарували домашній затишок. Моріс став їхнім членом сім’ї. Андрій розповідав про нього, як про свого друга. Кожного дня вони разом, усією своєю невеликою родиною чудово проводили час. І це були їхні найщасливіші години.

Дуже багато важливого Андрій не встиг, тому що рано…зовсім рано пішов із життя. Але залишив він по собі дуже багато. Перш за все, це свій приклад того, яким потрібно бути — чесним, потрібним, відкритим, добрим, самовідданим, щирим і ніколи не лукавити з людьми. Спробувати згадати хоча б один випадок, коли він когось навмисне образив, неможливо. Бо таких випадків просто не було. Він не міг причинити біль або зробити якусь підлість. Це був би не Андрій. Його людська сутність цього б не дозволила.

Такий мужній, такий серйозний крок — покинути своє цілком щасливе життя, і піти туди, на війну, захищати свою землю, свою родину — він зробив зважено, обдумано і цілком правильно. Інакше він не міг.

АЕРОПОРТ

Прийшла важка пора! Війна загриміла на нашій землі! Не десь далеко, про яку ми чуємо по телевізору і, хитаючи головою, сумно обговорюємо. А за нашими вікнами зовсім близько.

Усі знайомі, друзі, рідні Андрія знали, що спокійно по телевізору, з новин спостерігати за цими подіями він не буде. Ця війна його не омине. Із самих перших подій на Майдані, щодня він пильно слідкував, за тим, що відбувалось. Усі його фронтові друзі та побратими вже від самого початку воювали у так званому «АТО». І він рвався туди. Андрія стримувала його родина. Сльози коханої дружини, вмовляння та переконання батьків. Він беріг їх від тривог. Та війна розгорталась все ширше, і вже за межами його міста чулися вибухи. Терпіти стало вже несила.

Про рішення Андрія взяти участь в АТО першими дізнались дружина та батько. Та переконати його не йти було неможливо. Не витримав! Звичайно Андрій придумав гарну легенду, що його добрий воєнний досвід допоможе навчити молодих солдатів. Він буде їхнім інструктором і готуватиме бійців на мирній землі. Рідні намагались вірити у це, але інстинктивно відчували, що усе це не так. Андрій пройшов перепідготовку і його взяли у розвідку. Він нарешті зізнався, що їде туди… воювати.

Усім здавалось, що з ним усе буде добре. Адже у нього такий багатий досвід. Він зможе все. В житті бувалого воїна були і складніші дні.

Батьки завжди з ним на телефоні. Андрій по можливості теж дзвонив. І ось Різдвяний вечір, останній телефонний дзвінок до своїх близьких – дружини, батька, мами, брата, сестри. Привітання, як завжди невимушена жартівлива розмова. Рідні раді його почути, а в цей час він готується до важливого, мабуть найважчого завдання у своєму житті. Ніби відчував щось лихе. Він йшов у Донецький аеропорт…

Зв’язок з ним припинився на кілька неділь. Батьки щодня обривали його телефон. Намагались себе заспокоїти — Андрій на завданні, йому не можна виходити на зв’язок.

По телевізору щодня показували події в аеропорту. Телефон не відповідає. Жодної звістки про Андрія…

П’ятниця. Ніч. Запрацював Андріїв телефон. Схвильований батько набирає вже на пам’ять зазубрені цифри… Незнайомий голос… Андріїв заступник повідомляє страшну новину: Андрія нема…

Далі все як в тумані… Телефонні дзвінки, пошуки, сльози… То не правда, не може бути, це помилка, він живий. ТА Ні! Маріуполь…Андрія поховають… На колінах перед його труною стоїть усе місто…

Він — «КІБОРГ!» Один із тих прекрасних мужніх воїнів — непохитних, непереможних, славетних Героїв України! Справжні сини своєї землі! Цвіт і гордість нашої нації! Наш приклад людяності, віри в незламність і справедливість! Віри в те, що жодна тварюка ніколи нас не завоює і не поставить не коліна!

Я соколом вознісся в небеса,
І гострий зір свій опустив на землю,
Я бачу, як горить моя земля,
І знаю, як гасити її треба.
Моя земля – ти, матінко – жива!
Я чую стогін твій у високості!
Любов душі, і світло із небес
Я шлю тобі, на зцілення, рідненька!
СПОЧИВАЙ З МИРОМ, РІДНИЙ СОЛДАТЕ!
 
Джерело: seabreeze.org.ua