Неймовірна історія життя героя із Тернопільщини

Неймовірна історія життя героя із Тернопільщини

Четвер, 4 серпня 2016, 12:00

Хочемо розповісти нашим читачам незвичну історію про місто Заліщики та його героя, який був учасником бойових дій та патріотом своєї країни. Він захищав нас, наших дітей та рідних. Загинув як герой. Це 23-річний Орест Квач, якому у Заліщиках відкрили меморіальну дошку, - повідомляє сайт Тернопільських новин "Терен".

...У її очах завжди відбивалося сонце. Коли вона прокидалася, воно світло їй росою. Коли ходила вулицями, воно ховалося в асфальті і звідти посилало їй свої промені. Коли брала його за руку, воно ховалося у рукаві її сукні. Коли лягала спати, сонце ховалося під її ліжком так, щоб відбиватися у її дзеркалі.

Її усі так і називали – сонячна дівчинка. Друзі інколи забували її ім’я, кажучи просто – сонце. А вона їх усіх так любила, що ніхто ніколи не бачив, як вона сумує. Та хіба може сумувати сонячна дівчинка, у якої навіть вночі живе сонце. Хіба ж можна сумувати, коли під твоїм вікном шумить Дністер, а над головою світять зорі.

Його звали Орест. Він любив її. Любив, як він сам казав, з самих пелюшок. Перебільшував, але це було не важливо. Вони познайомилися дуже давно. Колись давно вихователька в дитсадку привела її за руку. Привела і представила перед групою, сказавши – тепер вона буде з нами і ви її полюбите. Орест усміхнувся незнайомці, а потім подивився у вікно. За вікном виднілися схили каньйону. В небі літали чайки, перегукуючись між собою. Дівчинка тим часом сіла біля нього. Їх погляди зустрілися. Вона усміхнулася, і подарувала Оресту трохи променів. Він відвернувся, бо ніколи не бачив стільки сонця. У його рідних Заліщиках часто ішли дощі. Орест не любив ці дощі. Любив їх тільки тоді, коли він ввечері, потайки від батьків, пробирався до Дністра. Він ховався під велетом містом і слухав, як краплі опускалися на воду. Слухав, як по мосту проїжджали машини. Або як вітер гнав хмари над його містом. Одного разу, повертаючись додому, він зустрів її. Сонячна дівчинка йшла з іншим хлопчиком і щось розповідала про себе. Орест усміхнувся їм і пішов далі. Раптом розродився грім і блискавка влучила у церкву, яка стояла над містом. Стояла біля сусіднього села, із дивною назвою – Хрещатик. Діти злякалися грому і побігли додому…

Наступні кілька років він присвятив їй. Спочатку він дізнався, що старший за неї менше ніж на рік. Рівно на 11 місяців і 1 день. Його тішила ця думка. Адже він старший, він більше бачив, більше знає. Він покаже їй своє рідне місто. Вона його полюбить. Спочатку місто, а потім і його. Неодмінно. Адже він Орест.

Якось, коли вони гуляли схилами каньйону, з яких його рідне місто було схоже на великий острів із мільйонами вогнів, він зупинився і запитав у неї – а ти мене любиш. У відповідь вона подивилася на захмарене небо. І він побачив, як звідти опустилися сонячні промені, прорізавши хмари. Він обійняв її ніжно, так, як це вміють робити діти, і повів до їх улюбленого місця. Сонце ліниво опускалося за кручі, але він ловив його в її очах. Сонячні промені прощалися із хвилями Дністра, а він показував їй їхній дім, школу, ближню церкву, потім ще одну іще. Він любив дивитися, як промені відблискують на їх куполах. Хоч зараз вони уже і заховалися за лісом, який розрісся на схилах, та він добре уявляв, як завтра на світанку вони знову прийдуть до їхнього міста. Вони дивилися як мостом проїжджають величезні вантажівки. Правда, звідси вони здавалися зовсім малими. Майже іграшковими. Вони сиділи на краю обриву, перед ними далеко внизу шумів Дністер, ніби запрошуючи в свої мокрі обійми. Десь там за містом почав сходити місяць. Діти схилили голови і почали засинати. Але раптовий голос мами розбудив їх. Вона прийшла за ними, знаючи, що діти люблять допізна сидіти на цьому місці. Мама завжди хвилюється даремно, говорив не один раз Орест. Але потім із невеликим острахом ішов по стежці, яка вела вниз через дерева до моста. Ішов і радів, що мама поруч. Далі був уже такий звичний перехід з Тернопільської до Чернівецької області. Саме за мостом були їх межі. Він бажав їй на прощання сонячних снів і йшов за мамою додому.

Невдовзі він зрозумів, що вона старша за нього. Набагато старша. Просто якось так вийшло, що вона виглядає як дуже маленька дівчинка. Це чари, думав він. І старався пізнати її ще більше.

Про те, що хоче бути завжди поряд із нею, він зрозумів одного ранку на світанку. Коли вони сиділи на своєму місці, закутавшись в тепле простирадло. Вони чекали сонця. Хотіли подивитися, як прокидається їхнє місто. Як промені підуть гуляти між деревами старого парку, який починався відразу за берегом Дністра. Як вони виблискуватимуть у воді. Як ранішній рибалка сяде на свого човна і попливе на зустріч цим променям. Як чайки разом із ластівками радітимуть цьому ранішньому сонцю. І в ту мить він зрозумів, що ті дощі, які він так не любив, давно уже зникли. Зникли з того часу, як він захотів приходити з нею щодня до цього місця і милуватися своїм рідним містом. Він дивився в її очі і мріяв. Мрій було дуже багато, але уголос насмілився сказати тільки те, що хоче бути поряд із нею завжди. Вона усміхнулася і сказала – я теж. Сонце світило уже давно.

Їхня дитяча мрія здійснилася. Вона ні на хвилину не залишила його. Здавалося, це нереально, але вона була поруч завжди. Коли поїхав вчитися в столицю, коли з наснагою тренувався, коли несамовито підтримував свій улюблений клуб. Коли боровся за її майбутнє. Вона була з ним. Навіть в той день, коли він перестав старіти…

Вони знову в його рідних Заліщиках. Він усміхається дивлячись на той самий міст. Усміхається своїй школі. Усміхається усім, хто гуляє вулицями цього прекрасного міста і зустрічає його обличчя. Він такий. Адже він Орест. І вона знає – він захищатиме її завжди. Своїм духом, вірою, волею і правдою, які передалися її народу.

Йому було 23. Їй уже 24.
Його звали Орест. Її звати Україна...