Чи можна критикувати опозицію під час революції? Чи робить така критика опозицію мудрішою та ефективнішою? І чи спроможна вона стати ефективною настільки, щоби відібрати владу у Віктора Януковича? Хоч би якими були наші відповіді на ці питання, в’їжджати у «світле майбуття» нам більше немає на чому. І коли опозиція почне сприймати критику на свою адресу як необхідний тюнінґ, їзда буде швидкою та комфортнішою. Поїхали?
У перші дні Евромайдану, коли майданів, власне, було два – на самому Майдані Незалежности й Европейській площі, я став свідком сутички мітинґувальників із внутрішніми військами. Це було ще до 30 листопада, коли «Беркут» жорстоко розігнав студентів, що мирно сиділи під стелою Незалежності, і складно тоді було пояснити, навіщо провокувати міліцію, – а саме цим грішили деякі учасники протестів.
Їхню увагу привернув мікроавтобус, який стояв на Европейській площі. Час від часу до нього хтось підходив, заглядав крізь затоновані вікна, розгойдував його. Невдовзі пішла чутка, що в автобусі працівники спецслужб. Підійшли Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок, рішуче віддали команду оточити машину. Журналістка Таня Чорновол (пізніше жорстоко побита) влізла на дах автобуса, розбила люк, пробралася всередину і виявила там техніку для прослуховування. Витягли водія. Він, переляканий, показував натовпу якісь папери. Прийшов Юрій Луценко і як експерт підтвердив, що автобус нашпиговано технікою для прослуховування телефонів.
Тож коли по нього прислали спочатку 50, а після ще 100 солдатів внутрішніх військ, мітинґувальники не віддали трофея, а почали бій із солдатами, які спочатку стали в шеренґу, але нічого не робили доти, доки в них не пустили газ. Щойно це сталося, запала моторошна тиша і почувся найнеприємніший звук, який мені будь-коли траплялося чути: удари кийків по людських тілах. Люди отримували удари по головах, вдихали газ, вибігали з кривавого місива, відкашлювались і йшли в бій знову. Навіщо? І навіщо вони застосували газ першими? Чи усвідомлювали опозиційні лідери, до чого вони закликають людей і чи почуваються вони відповідальними за їхні життя? Мені здалося, що ні.
Коли я описав це у Фейсбуці, мене розкритикували. Кілька днів по тому Анатолій Гриценко, який згодом вийшов із «Батьківщини», сказав мені: дехто вважає, що я працюю на владу. Я не раз чув критичні вислови цього політика на адресу своїх же однопартійців, тож відповів йому, що й він у такому разі працює на владу, але ще й має зобов’язання перед опозицією, яких не маю я. Втім, обмінявшись люб’язностями, ми посміялися, бо говорили ми те, що вважали за потрібне, і нікого не питали, чи сміємо це робити.
Олександр Доній, позафракційний депутат, зізнався, що на час Евромайдану припинив будь-яку критику на адресу опозиції, хоча перед тим був налаштований щодо неї не надто прихильно. Його промова в парламенті того дня, коли Партія реґіонів провела виїзне засідання Верховної Ради в Адміністрації президента, а опозиція це проковтнула, справляла чи не найбільше враження. І ганив він опозицію тому, що три парламентські фракції вкотре показали повну безпорадність і нездатність щось зробити, воліючи бути битою: «Вас дрючать, а ви мовчите!». Вихлюпувати свій гнів на мікроавтобус – не найліпше заняття. Не цього чекають від опозиції.