Бій куреня УПА «Сіроманці» проти військ НКВД під Уневом

Повстанці у відповідний момент вдалися до хитрощів. На позиції енкаведистів вони пустили до десятка бичків із обозу, яких тримали для харчування. Автор: Руслан ЗабілийДжерело: "Історична правда"

Для УПА були характерними такі форми ведення бойових дій як операції, битви, рейди, бої та акції. За видами це — найпоширеніші: наступ і відступ.

Іноді використовували такий вид як облога, що було швидше виключенням як правилом. На тактичному рівні повстанці мали цілий арсенал способів ведення бойових дій, якими майстерно володіли чим завдавали ворогові чимало клопоту.

Найпоширенішими були наскоки, засідки, атентати, диверсії. Повстанці могли виконати складне бойове завдання навіть не численними підрозділами для чого вміло використовували види та способи бойових дій у тісному поєднанні із силою вогню і маневру.

У цьому контексті показовими є бої куреня (батальйону) «Сіроманці» під Уневом та Пнятином на Львівщині 30 вересня — 1 жовтня 1944 р. проти Внутрішніх військ (ВВ) НКВД.

За допомогою повстанських документів, спогадів повстанців — учасників цих боїв та оперативних документів НКВД, що збереглися в архівах, спробуємо відтворити не тільки події, але й показати вміле використання кількох видів та способів бойових дій у поєднанні з вогнем і маневром командиром куреня Дмитром Карпенком — «Яструбом», до речі, колишнім командиром Червоної армії.

Дмитро Карпенко-Яструб, сотник УПА, уродженець Полтавської області (другий справа)

Отже курінь «Сіроманці» у складі сотень (рот) «Бурлаки», «Полтавці» і «Сіроманці» та сотні самооборони із Рогатинщини командира Володимира Зобківа — «Коса» та такої ж сотні із Перемишлянщини під командуванням «Довбні» кілька днів у кінці вересня 1944 р. перебував в Унівському лісі на відпочинку та приводив себе до порядку після численних боїв і сутичок із військами НКВД.

25 вересня 1944 р. до райвідділу НКВД в Перемишлянах прийшов з повинною підпільник, житель с. Унів Войцех Степан.

На допиті він розповів чекістам, що повстанцям допомагали монахи Унівського монастиря, повідомив чисельність куреня (до 200 осіб із трьома гарматами та п’ятьма мінометами) та місце таборування повстанців.

Також оперативники дізналися про те, що повстанці вивезли із Унева 50 возів соломи, з чого випливало, що повстанці мають намір перебувати в Унівському лісі довший час.

На підставі показів Степана Войцеха енкаведисти арештували ще кількох чоловік, які підтвердили інформацію про курінь. Зібрані дані стали основою нашвидкуруч розробленого плану чекістсько-військової операції з ліквідації повстанців.

Тим часом, повстанці постійно вели розвідку. Вони виявили активне переміщення ворожих військ на шляхах Бібрецького, Перемишлянського та Рогатинського районів. 29 вересня розвідники помітили концентрацію великих ворожих сил у Перемишлянах.

Активна розвідувальна робота куреня дала можливість вчасно виявити активність ворога, зосередження його сил та зробити висновок про підготовку енкаведистами операції.

Курінний Дмитро Карпенко віддав наказ про підготовку повстанських оборонних позицій. Сотні розпочали поспіхом окопуватись, готуючись до позиційного бою, що було не дуже поширеним явищем в УПА і в принципі суперечило тактиці партизанської війни.

На ранок 30 вересня повстанці отримали наказ про повну бойову готовність — розвідники повідомили про прибуття до с. Унів військ НКВД, які готуються до наступу. Це був оперативний склад Перемишлянського райвідділу НКВД та підрозділи 208 стрілецького батальйону (СБ) ВВ НКВД.

Дмитро Карпенко наказав сотні «Бурлаки» розділитися на дві групи (групу під командуванням заступника сотенного «Голки» та група під командуванням сотенного «Чорного») і вийти на край лісу та влаштувати там на енкаведистів засідку.

Уздовж єдиної дороги із Унева до лісу, що виводила на повстанські позиції, окопалася чота важкої зброї сотні «Сіроманці».

На озброєнні чота мала два ручні кулемети та два станкові, дві протитанкові рушниці, 2 ротні міномети калібром 82 мм і один батальйонний калібром 120 мм, а також «фаустпатрони» — ручні протитанкові гранатомети і протитанкові міни.

Курінний вирішив діяти ініціативно й на випередження. Відправивши у засідку сотню «Бурлаки», він розраховував нав’язати ворогові свої правила ведення бою. Важке озброєння Дмитро Карпенко розмістив у напрямку ймовірного головного удару ворожих військ у визначенні якого не помилився.

На фото: Заступник командира сотні «Бурлаки» Михайло Небола — «Голка»

Проте частина сотні «Бурлаки» під командуванням «Голки» розминулася із ворогом і не вступила в бій. Мабуть, енкаведисти в той момент ще йшли маршовими колонами і не розгорнулися в лаву для наступу.

Друга частина сотні під командуванням «Чорного» не встигла організувати засідку. Вона потрапила під обстріл енкаведистів ще у лісі і вступила в зустрічний бій.

«Чорний» під натиском наступаючого ворога відійшов на підготовлені про всяк випадок для оборони позиції і цим самим підвів енкаведистів під удар чоти важкої зброї та сотні «Сіроманці».

Діями сотні «Бурлаки» Карпенко «скоригував» напрямок удару військ НКВД і саме в тому напрямку, в якому хотів. Окрім того, частина сотні «Бурлаки», вступивши ситуативно у бій, розвідала сили та засоби підтримки противника.

Повстанці вже знали, що на їх позиції окрім живої сили рухаються танки.

Мінери поспіхом у ймовірному напрямку їхнього руху встановили протитанкові міни.

Один з п’яти танків, що брали участь у бою підірвався на міні. Ще один підбили «фаустпатроном». Без підтримки танків ворожа піхота деякий час не йшла в атаку, а вела обстріл повстанських позицій та тилів із кулеметів і мінометів. Також із гармат обстрілювали позиції знерухомлені недобиті танки.

Енкаведисти не мали достовірної інформації про чисельність повстанців, тому виявивши «банду невстановленої чисельності і зав’язавши із нею бій» взялися за обстріл позицій повстанців.

Вони прагнули виявити позиції повстанців та їх систему вогню. Згодом енкаведисти перейшли до настирних лобових атак.

Учасник бою Богдан Допіра згадував: «Перші ворожі атаки на становища сотні успіху не принесли, здавалось, кожного разу ворожа лава наче відкочувалась аби знову взяти розгін. Та марно, наша оборона була непохитною…».

За свідченнями хроніки сотні «Сіроманці», яка збереглася в архіві, енкаведисти 22 рази до вечора атакували повстанців.

За даними самих енкаведистів, вони у восьмигодинному бою ходили в атаку 13 разів, але «банда будучи добре озброєна і достатньо підготовлена у військовому відношенні, чинила сильний опір».

Під вечір між ворогуючими сторонами де-не-де зав’язалися кулеметні та мінометні дуелі.Міномети енкаведистів обстрілювали повстанські позиції та тили, де був табір з обозами і куди відправляли поранених.

Те ж саме робили й повстанці, обстрілюючи тили наступаючих та намагаючись влучними пострілами, бо мусіли економити міни, придушити мінометні позиції ворога.

Дві чоти із сотні «Сіроманці» Дмитро Карпенко надіслав на допомогу сотні «Бурлаки» о 22-й годині. Разом вони стримували наступ. Курінь зайняв кругову оборону в лісовому масиві. Усі сотні були на позиціях. Енкаведисти оточили курінь, але наступали із одного напрямку. Мабуть, на інших ділянках їм бракувало сил.

До бою готові! Повстанці на позиціях. Джерело: Архів ЦДВР

Для продовження наступу вони чекали підкріплення і залишалися на позиціях до ранку.

Повстанці ж чекали глибокої ночі, щоб в складних для спостереження та ведення бою умовах прорватися із оточення, як це вони робили завжди.

Іноді на позиціях спалахували інтенсивні, але короткі, перестрілки. Так тривало до півночі.

Як тільки звечоріло, повстанці похоронили 17 вбитих стрільців. У таборі надавали допомогу 22 пораненим.

«Всі були голодні і вимучені цілоденним боєм. Бракувало також амуніції.

В лісі настала така пітьма, яка буває в похмурі осінні ночі, а бойові підрозділи все ще знаходяться на своїх денних становищах», — згадує Б. Допіра.

"І ось, нарешті, довгоочікуваний наказ: «Тихо залишати становища, тримати зв'язок між чотами і відходити яром праворуч. Ходити тихо в темному лісі нас, звичайно, навчили обставини життя, але пройти усією сотнею та перед носом у ворога — справа не легка».

Командир Карпенко прийняв рішення виводити курінь із оточення: непомітно зняти сотні з позицій і якимсь чином відвернути увагу ворога від наміченого місця прориву.

Повстанці часто вигадували методи, які б збивали ворога з пантелику та дозволяли відділам успішно вирішувати основне завдання. Так сталося й цього разу.

Сотні, чота за чотою, непомітно знімалися із позицій і зосереджувалися в ярі, яким мали вийти із оточення у напрямку с. Пнятин.

Щоб створити видимість присутності, польова жандармерія куреня вела турбуючий вогонь.

У відповідний момент повстанці вдалися до хитрощів. У напрямку, де раніше перебували на позиціях та вели бій, імпровізували «атаку». На позиції енкаведистів вони пустили до десятка бичків із обозу, яких тримали для харчування. А польова жандармерія в той момент інтенсивно обстрілювала ворога.

Так створилася видимість нічної атаки, на яку енкаведисти відповідали вогнем. Повстанці проривалися о першій годині ночі у визначеному напрямку, де навколо унівського лісу стояли слабкі застави Внутрішніх військ

Карпенко напрямок прориву обрав вдало, тож під час виходу із оточення курінь не поніс втрат. Добре попрацювала розвідка повстанців, на відомості якої поклався командир.

У тому напрямку рідкі застави виставив 206 ОСБ ВВ НКВД. Вони й проґавили вихід куреня із унівського лісу. У звіті чекісти списали все на нічні умови, констатуючи, що сотні скористались темнотою, розосередились на дрібні групи та пішли в південно-східному напрямку.

Читайте: публікації за темою

Бій під Крутами: відомі й невідомі сторінки.

Останній бій Холодного Яру у Лук'янівській тюрмі

Бій УПА під Гурбами

Енкаведисти швидко виявили вихід куреня з оточення. Навздогін повстанців вони відправили чотири танки із десантом автоматників, які «в результаті переслідування виявили банду і відновили операцію з її ліквідації», як про це повідомляє їхній звіт.

О 10-й годині ранку 1 жовтня курінь зупинився на відпочинок в лісі біля с. Пнятин. Далі Дмитро Карпенко планував його вести у комплекс більших лісів на Тернопільщині.

Точно встановити місце перебування куреня допоміг розвідувальний літак, який обстріляв його з кулеметів. Повстанська розвідка після обіду зафіксувала у Пнятині появу ворожих танків та рух піхоти.

Курінний віддав наказ готуватися до маршу та форсування залізниці Львів-Бережани. Першою йшла сотня «Бурлаки». Через залізницю встигла перейти тільки одна її чота.

Весь курінь у маршовій колоні на підступах до залізниці на відкритому просторі потрапив під обстріл трьох танкових гармат упритул. Стрільці запанікували настільки, що все могло завершитися повним розгромом відділу.

«Перемучення повстанців, брак амуніції і поява ворожих танків поділали так, що все почало панічно втікати. Був момент, коли здавалося, що все розлетиться», — нотує хроніка сотні «Сіроманці».

У подібних ситуаціях все залежало від командного складу відділу. Проблемі якісного підбору командирів куренів, сотень та чот Українська повстанська армія завжди приділяла якомога більше уваги.

Повстанці із сотні Бурлаки. 1944 рік. Джерело: Архів ЦДВР

Боєздатність відділів та життя стрільців завжди залежали не тільки від правильно прийнятого рішення командирів, але й від їх особистого прикладу.

Дмитро Капренко «з найскрутніших ситуацій виводив повстанців щасливо, а всі бої закінчував побідою. Цим виробив собі популярність і безмежне довір’я до себе», — записав згодом підпільний хроніст.

Дмитро Карпенко виводив спанікований курінь з-під обстрілу назад до лісу, де наказав займати позиції. Він особисто з протитанкової рушниці кількома пострілами підбив танк. Інші танки після цього повернулися назад та вели вогонь, що так і не завдав шкоди.

Повстанці зайняли кругову оборону на більш-менш вигідних позиціях та відбивали атаки ворожої піхоти.

Під час першого наступу енкаведисти пустили в бій два легкі танки. Один із них повстанці підбили, а після того, як відбили атаку, підірвали мінами, щоб ворог його не евакуював. Енкаведисти ще кілька разів намагалися атакувати. По позиціях чоти важкої зброї вдарили міномети.

Досвідчений чотовий під час перших пристрілочних вибухів мін, зняв своїх підлеглих із позицій і вивів углиб оборони. Зробив це вчасно, бо наступні міни вже накрили позиції. Після інтенсивного ворожого мінометного обстрілу стрільці зайняли своє місце в обороні, уникнувши жертв.

Ворожа піхота під вечір розпочала окопуватися вздовж лісу та залізничного шляху. Командуванню куреня було зрозуміло, що енкаведисти намагатимуться втримати на місці повстанців до ранку, щоб продовжити бій наступного дня, підтягнувши свіжі війська.

Карпенко зібрав командний склад на нараду:

«Всі були одної думки — за всяку ціну вирватися з окруження, бо продовження бою на другий день, при нестачі набоїв, могло причинитися до розбиття куреня».

Коли добре стемніло, сотні та обоз зосередилися для виходу з оточення, курінь у прорив повів Карпенко на чолі найбоєздатнішої з всіх сотень — сотні «Сіроманці».

«Коли переднє обезпечення доходило до краю ліса, всі напружено вижидали перших стрілів, від чого залежала доля цілого куреня. Минали довгі хвилини, а стрілів не чутно. Це заскочило всіх, бо сподівалися якоїсь несподіванки з боку большевиків» — повідомляє один із повстанських документів.

Упівці визначили, наскільки дозволяв час і ситуація, місце прориву де сподівалися найменшого опору ворога. Енкаведисти ж помилилися із визначенням цієї точки, оскільки зосередилися у іншому напрямку вздовж залізниці, де вдень застали повстанців на марші.

Повстанець-кулеметник із Тернопільщини, 1944 рік. Джерело: Архів ЦДВР

Ріденькі їхні застави у місці прориву бачили повстанців, але в’язуватися у бій, очевидно, побоялися й дозволили куреню залишити ліс без бою. Повстанська розвідка доносила, що наступного дня, 2 жовтня, енкаведисти атакували залишені повстанцями позиції з двох боків і не зорієнтувавшись у ситуації розпочали бій між собою, у якому, нібито, загинуло 20 енкаведистів.

Курінь «Сіроманці» вийшов на оперативний простір і 2 жовтня об’єднався із куренем «Гордієнка». Разом два курені начислювали 1800 стрільців. Для ліквідації та переслідування такої кількості повстанців, НКВД потрібно було зосередити та перекинути в одне місце набагато більше військ, як вони мали у своєму розпорядженні.

До того ж вони, очевидно, загубили слід куреня, а щоб провести розвідку і виявити його, мусів пройти ще деякий час. Це давало можливість повстанцям не тільки відпочити та поповнити боєприпаси і розмістити для лікування поранених, але маневрувати та змінювати кожного разу місце дислокації.

У цілому ж, проти куреня «Сіроманці» ворог задіяв, за оцінками повстанців, 1500 солдатів. Зрозуміло, що вся ця кількість військових безпосередньо не брала участі у боях, оскільки мусіла виконувати охоронні функції, оточивши заставами повстанців.

У наступі енкаведисти мали використовувати у кілька разів більше війська, як повстанці. Протяжність лінії оточення значно перевищувала лінію оборони.

За даними УПА, в унівському бою чекісти втратили понад 200 вбитими і невідому кількість пораненими. Таку цифру втрат можна вважати досить точною, оскільки наступаючі завжди несуть більші втрати.

В оперзведеннях НКВД повідомляв про 6 вбитих та 32 поранених за час проведення операції. Дані явно занижені. Відповідно, втрати повстанців завищені у кілька разів — 165 загиблих та 15 полонених.

Самі ж повстанці рапортували про 17 вбитих, яких похоронили в унівському лісі (у спогадах Богдана Допіри 19 вбитих). Якщо вірити даним НКВД, у повстанців мала б загинути ціла сотня, що означало б розгром куреня «Сіроманці».

Однак завдяки майстерному володінню видами та способами ведення бою, курінь завершив бої переможно.

Тільки завдяки великому бойовому досвіду та винахідливості, а не шаблонним діям, як цього і вимагає теорія партизанської війни, повстанці куреня «Сіроманці» успішно воювали не один рік.

Автор: Руслан ЗабілийДжерело: "Історична правда"

упа партизани визвольні змагання

—

14.04.2016