На фото: Сірожупанна дивізія. 1918 рік
Назву «сірожупанників» або «сірих» дивізія дістала від уніформи, яку носила: короткий сірий жупан, сірі галіфе, сіра із сірим шликом шапка, на якій була уміщена синьо-жовта кокарда з тризубом. Інтелігентний склад частини справляв дуже гарне враження на мешканців осель, де дивізія квартирувала.
З початком другої радянсько-української війни Сірожупанна дивізія, як і вся армія УНР, відступила за межі своєї Батьківщини, виснажена тифом і боями з переважними силами ворога.
Про це, як і про своїх доньок, батьки дівчат довідалися, коли вони на початку 1920 року, замучені холодом і голодом, пригнічені подіями та подолавши тисячу верст, нарешті добилися до рідних хат, після дворічної невідомості про них...
Видужавши та трохи відпочивши, дівчата беруться до ще небезпечнішої — підпільної роботи, тепер в умовах червоного окупаційного терору, який нещадно розправлявся з «петлюрівськими недобитками».
Люди принишкли, залякані постійними розправами ЧК. Ще свіжими були в пам'яті жахливі дні кінця березня 1918-го, коли російські більшовики при відступі вирізали два класи Глухівської гімназії, загалом 400 осіб. Та страх поступово відходив, коли поруч піднімався могутній повстанський рух українських селян.
Для придушення повстань червоним довелося викликати 7-му радянську дивізію. На початку 20-х років на півночі Сумщини вже діяло кілька повстанських загонів, деякі з них контролювали значну територію, куди не ступала нога комуніста.
Для координації дій таких загонів з урядом УНР в екзилі було створено повстанком (повстанський комітет) «Козача рада» з центром у Києві. Настя Гудимович стає зв'язковою штабу. Разом із Марійкою вони готували відповідних людей для великого повстання у слушний час.
Але ворожа агентура також не спала. Взимку 1922 року у помешканні Тарасенків раптом з'явився якийсь хлопець і розповів, що він прийшов «звідтам», з-за кордону.
«Прийшов він до них зимою в поганенькій шинелі, — розповідала пізніше мати Марусі, — а Маруся каже: „Дамо йому, мамо, кожушок — такий мороз. Він подякував, узяв і потім часто приходив у тому кожусі й чай пив, а Маруся тішилася, що допомогла товаришеві з-за кордону“. Цей „товариш з-за кордону“, як виявилось, був підісланим провокатором.
Наслідки його частих відвідин не забарилися.
В одну з лютневих ночей 1922 року чекісти обступили будинок № 30 по Великій Підвальній у Києві, тодішнє помешкання Тарасенка, куди саме з'їхалися на нараду члени „Козачої ради“. Удершись до будинку, вони заарештували усіх підпільників. Серед них були Настя і Марія з її 14-річним братом і батьком.
Після шестимісячного ув'язнення по чекістських підвалах та тортур відбувся „суд трійки“ за зачиненими дверима. З арештованих 82 особи було засуджено до розстрілу, а решту — до висилки й довготермінового ув'язнення.
Батько Марії Іван Тарасенко проходив у справі ще й як діяч УАПЦ, секретар першого Всеукраїнського православного церковного собору (1921) та Всеукраїнської православної ради разом із іншими 43 прихильниками УАПЦ.
У ніч з 27 на 28 серпня 1922 року усі засуджені на смерть, на чолі із сотником Лозовиком, а також Настя Гудимович та Марія Тарасенко зі своїм батьком (загалом 82 особи), були розстріляні на Липках у Києві.
На Шосткинщині, Глухівщині та Конотопщині були проведені арешти місцевих підпільників.
Із позасудової кримінальної справи на одного з пізніше арештованих, Михайла Івановича Резніка, дізнаємося, що Анастасія Михайлівна Гудимович — жителька села Воронежа Шосткинського району, викладач соціально-економічної школи, дочка шевця, „за завданням українського контрреволюційного центру заснувала українську націоналістичну організацію“.
Гудимович була зв'язковою від Київського центру і за його завданням керувала організацією в селі Воронежі. Арештована у Києві і розстріляна разом із іншими керівниками центру в 1925 році.
Мала сестру Віру Михайлівну — дружину Павла Єгоровича Казанівського (після рострілу Насті Гудимович він нібито залишився керівником організації в селі Воронежі).
Так спогади рідних доповнилися архівними документами. Але остаточну крапку в дослідженні цієї історії має поставити оприлюднення 20-томної справи „Козачої ради“, уривки з якої подаємо нижче (документи під №№ 2 та 3).
Попри зусилля, чекістам так і не вдалося виявити все підпілля, адже були інші, паралельні центри, розбудовані по кількох районах, вони тримали зв'язок із повстанцями Якима Рябченка на заході Чернігівщини, гайдамаками Холодного Яру.
Тож помститися і помолитися за душі вбитих було кому. Згадаймо їх і сьогодні добрим словом.
