Сьогодні, 12 жовтня, минає рівно два роки відтоді, як стрільці куреню УНСО офіційно увійшли до складу сил та засобів АТО. За весь період від початку проведення АТО наші бійці воювали у різних добровольчих військових формуваннях та офіційно в кількох підрозділах ЗСУ, а нині в основному входять до складу 131-го ОРБ ЗСУ.
Своїми спогадами про події тих перших днів та подальшу службу на бойових згадує Рись — одна з активісток організації, боєць куреню УНСО, яка перебувала на передовій від перших днів.
«12 жовтня 2014 року… Бійці сповнені самих різних сподівань і переживань, добре підготовлені до бойових дій, але ще абсолютно неготові до суворих реалій війни, які їх очікують, вони зійшли з військового ешелону просто у НЕВІДОМІСТЬ...
Зараз можна багато говорити про помилки тих перших днів, сміятися над страхами своїми та побратимів, жартувати над командуванням, розповідати, що і як треба було робити на чиємусь місці, голосно сперечатись про те, хто більше допомогав чи воював… Однак, якраз ті, хто подібне озвучує чи пише у Фейсбуці, самі того не зробили, певно не бажаючи взяти відповідальності на себе. І я не зробила. Але я точно знаю, що якби не ініціатива і особистий вагомий внесок Кості Вінницького, батальйон би не був створений та забезпечений всім необхідним. Батальйону не було б і без його безпосередніх творців: Ольжича, Жовтня, Богуна, Остапа, Терена. Є ще чимало не вказаних тут людей, але про кого йде мова, тим, хто знає, зрозуміло і без слів. Якби не вони, більшість людей, які стали бійцями Куреню УНСО, так і просиділи б вдома, чекаючи чергової хвилі мобілізації, й зрештою, потрапили б у підрозділ мотопіхоти, де б рік пробухали, як ті танкісти на Вежах, або простояли на блокпостах. Звичайно, при умові, якщо взагалі б вижили, а не були б застрелені за непокірність і бунтарський дух п'яним офіцером а-ля замполіта Монгола.