За часів існування Чеченської Республіки Ічкерії (далі – ЧРІ) у Грозному три вулиці були названі іменами наших земляків: Степана Бандери, Олександра Білого (справжнє прізвище – Музичко) та Олега Беркута (справжнє прізвище – Челнов). Сторінки біографії Олега Челнова досліджував Богдан Івченко для "Історичної правди"
Наш герой народився у Харкові 1965 р. у російськомовній родині пересічних харків’ян, заводчан. Один із його дідів був репресований і провів чимало років у радянських таборах. Виховувався Олег як і всі його однолітки, жодних націоналістичних компонентів у сімейному вихованні не було.
Сам він згадував, що до війни у Чечні «ненавидел бандер и УНА-УНСО».
Коли Олега у 1984 р. призвали до війська, він писав у листах, що служить на флоті у Севастополі. Потім листи перестали надходити – і так тривало півроку. Батьки занепокоїлись, поїхали до Криму на пошуки, але не змогли знайти сина. Щоб з’ясувати долю сина — відправились у Москву до Міністерства оборони.
Виявилося, що їхній син служить не у Севастополі, а в Афганістані. Має поранення у спину, тому й не писав листів. На згадку про службу залишилося татуювання «Кандагар». Про ту війну він згадував: «Мы жгли „чёрных“ в Афганистане, то была грязная, бессовестная война».
Після служби в армії Олег був близьким до афганських організацій. Але в 1995 р., коли його ім’я стало відоме завдяки участі у війні в Чечні, «афганці» відхрестилися від нього. Заступник голови Союзу ветеранів Афганістану Харківської області Володимир Лавринович в одному з інтерв’ю заявив: «Не був він в Афганстані. У нас є відповідні документи з військкомату».
Коли у 1988 р. у Вірменії стався землетрус, Олег добровольцем поїхав ліквідовувати наслідки, де виявив найкращі якості рятувальника, за що був нагороджений орденом «За особисту мужність».
У 1990 р. Олег Челнов став батьком, у нього народилася донька, яку за спогадами виховував по-хлопчачому.
В 1994 р. Олег уперше поїхав до Чечні. З українських добровольців був сформований окремий батальйон «Вікінг». Бійці брали участь в обороні президентського палацу у Грозному в січні 1995 р., Челнов тоді займав посаду начальника штабу.
Саме цей підрозділ тримав до останнього оборону. 22 чеченця з гвардії та 15 бійців українського загону під командуванням Челнова. Серед українців були не лише члени УНА-УНСО (до речі, Олег тоді ще формально не входив до організації), але й звичайні добровольці, багато яких — з досвідом війни в Афганістані. Був і один громадянин Росії – кубанський козак із Краснодарського краю.
Українці з «Вікінга» носили на головних уборах стрічки з написом «Украиїна».
Олег розповідав: «У меня тоже зелёная повязка, там написано „Украина“, потому, что во время боя мало ли что бывает. В атаку идут оттуда, с той стороны, если не говоришь по-чеченски, т. е. по-русски, перепутать могут».
Челнов постійно носив із собою вибухівку для самоліквідації на випадок потрапляння в полон.
Точну кількість українців, які брали участь у тій війні по чеченському боці, підрахувати важко. У лютому 1995 р. прес-секретар Джохара Дудаєва в інтерв’ю російським журналістам зазначив, що протягом війни семеро українців воювали в чеченській армії.
Про один з мотивів участі українців у цій війні на боці ЧРІ добре сказав тодішній лідер УНСО Дмитро Корчинський: «Ми вважали, якщо ми не хочемо мати фронт у Криму, потрібно весь час тримати фронт на Кавказі».
На питання одного з журналістів — чи не дивно воювати проти росіян, Челнов відповів: «Я сам русский. Не хочу, чтобы ты подумал, что я с русскими воевал. Я воевал против русского шовинизма и империализма».
Стосовно закидів Кремля, що в Чечні проти федеральних військ воювали бандити і найманці з інших країн, Олег сказав: «Там не было бандитов, а было обычное народное ополчение, которое хотело жить нормально. Я за полгода не видел ни одного наёмника».
