Ім’я Анатолія Лупиноса не є добре відомим в третій українській республіці. Це, зрештою, і не дивно для країни, де святкують Хануку з більшим розмахом, аніж Різдво Христове, де трощать пам’ятники солдатам та офіцерам Української Повстанської Армії, де нащадки тих, кого гайдамаки топили в криницях та різали, як рибу, забороняють християнам святити воду на Водохреща. В умовах подібного божевільного та дегенеративного задзеркалля не може бути мови про відтворення повноцінної та наступальної національної ідеї. Йдеться лише про те, кому служити та в кого бути наймитом, казати про те, що жінкоподібні євроінтегратори й запеклі натолюбці з вулиці Банкової та з площі Михайлівської є представниками проукраїнських сил можуть лише психічно хворі люди. З опонентами помаранчевих і так все ясно. Безперечно, за таких обставин інтелектуальний доробок Анатолія Лупиноса не потрібний жодній з владних гілок. Ані придворні інтелектуали президента, ані «білі комірці» з почету його суперників просто не зрозуміють, про що йдеться в книзі «Бунт має рацію», в яких би Гарвардах ці спритні хлопчиська не навчалися. Зрештою, не для них вона й написана. Оскільки пан Анатолій був представником української контреліти, то й книга його була розрахована на представників цього загадкового прошарку – на тих, хто носить важкі армійські черевики, на тих, хто голить голову за старим козацьким звичаєм, для тих, хто займається бойовим гопаком, не вживає наркотиків та щиро бридиться як офісною роботою, так і музикою в стилі «реггі». Одним словом, книга ця розрахована на людей немодних, а для влади чимось і небезпечних. На людей честі.
Звичайно ж, перед тим, як вдатися до аналізу книги, треба сказати декілька слів і про самого автора. Анатолій Іванович Лупиніс – нащадок стародавнього козацького роду – прийшов у цей світ 21 липня 1937 року в селі Новоолександрівка Донецької області. Саме там після втечі з сибірського табору мешкали його батьки. Пізніше вони повернуться на свою малу Батьківщину – до гайдамацької Черкащини. Після закінчення школи Лупиніс вступив на механіко-математичний факультет Київського університету і саме там його було вперше заарештовано за організацію студентських виступів. Лупиніс отримав шість років таборів, але в 1957 році за організацію страйку в сьомому таборі Дубровлага його було повторно засуджено на десять років за «організацію контрреволюційного саботажу». Під час перебування у Володимирській закритій в’язниці він отримав параліч обох ніг, тому після звільнення пан Анатолій пересувався лише за допомогою милиць. 22 травня 1971 року біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві він прочитав свого вірша «Тарасе-Батьку». За що був засуджений до 12 років ув’язнення. Вийшов на свободу лише у 1983 році. Загалом по той бік колючого дроту Анатолій Лупиніс провів 23 роки. Від початку перебудови бере активну участь у політичному житті. Проте, його політичні погляди були несумісними з неоліберальним устроєм третьої української республіки. Навіть в омріяній та вистражданій буцімто незалежній Україні справжній український революціонер опинився навіть не в опозиції, а майже в підпіллі. Анатолій Лупиніс відмовився від служіння третій українській республіці та не став брати участь у непотрібному клонуванні ОУН на початку 1990-их років. Він дуже добре розумів, що боротьба за українську Україну не може складатися з хорових співів та фольклорних шоу. Він не мав жодних сумнівів у тому, що українська республіка, проголошена в 1991 році червоними ревізіоністами та рухівськими лібералами, є українською лише номінально. Відмова від ядерної зброї та відверто програшна позиція щодо кримського питання змусили його та нечисленних однодумців створити «паралельну Україну», себто невеличку, проте досить агресивну спільноту, яка би відстоювала справді українські національні інтереси. Мабуть, колись саме так створювалися і суворий козацький орден князя Байди-Вишневецького і веселі загони практикуючих дияволоборців, більш знаних як гайдамаки.