В основі книги Романа Коваля матеріали кількох чекістських оперативних ігр проти петлюрівського підпілля, які мали місце на території нинішніх Черкащини, Полтавщини, Кіровоградщини, Миколаївщини, Одещини, Херсонщини, Криворіжжя. І про зрадників «Гамалію» та «Завірюху», які допомогли знищити отаманів. Автор: Вахтанг Кіпіані Джерело: Інформаційний портал "Історична правда"
Що читаємо? Документальний нарис Романа Коваля «Операція „Заповіт“. Чекістська справа № 206» (Київ, Історичний клуб «Холодний Яр», 2007). Боротьба українського підпілля степових губерній на початку 1920-х років з «соввластью», боротьба ЧК та численних агентів з отаманами та козаками.
Що цікавого? В основі книги матеріали кількох чекістських оперативних ігр проти петлюрівського підпілля під кодовими назвами «Заповіт», «Щирие», «Лес» тощо, які мали місце на території нинішніх Черкащини, Полтавщини, Кіровоградщини, Миколаївщини, Одещини, Херсонщини, Криворіжжя.
Події розгортаються в кінці 1921-1922 рр., коли група селянських ватажків, в очікуванні сигналу з-за кордону – з Польщі, де перебував Головний Отаман Симон Петлюра із залишками армії УНР, готувала повстання проти Радянської влади, «комуністів і кацапів».
Головними антигероями книги є два колишніх офіцери УНР Петро Трохименко (він фігурує під псевдами «Васильєв» і «Гамалій») та Юхим Терещенко («Завірюха», «Степний»). Перший стверджував, що у 1917 р. був членом Центральної Ради, але дослідник у списках делегатів такого не виявив…
Як вони зрадили своїх достеменно невідомо – може, їх заарештували більшовики, може й самі зголосилися.
Ніяких документів, які б підтверджували місію Трохименка «від самого Петлюри» не було.
Войовничим, але наївним селянським дядькам, яким доля дала шанс стати грізними отаманами виявилося достатнім показати примірник виданого у Варшаві військовиками УНР часопису «Син України», де Гамалію було представлено як командувача «повстанських організацій Південного району», і показати (не свій) залізний хрест – і вони, повагавшись, визнали його зверхність.
"І ніхто не сказав: «Журнал – це цікаво. Але ж де ваші, пане-товаришу, документи, уповноваження з підписами Петлюри чи Тютюнника?».
Після розвідки, спілкування з колишніми громадськими та військовими чинами часів УНР, Трохименко пише доповідну уповноваженому Особливого відділу ВУЧК Івану Віхірєву:
«в настоящее время повстанческая работа… при опытных организаторах руководящего центра может быстро сформироваться за две-три недели, тем более, что есть масса организаций, мелких, которые сейчас пассивны, но уже сформированы, и… могут сразу начать работу… и изъять их можно будет только осторожным путём… и если не удастся своевременно предотвратить надвигающееся восстание, то борьба будет очень жестока».
Зима 22-го була страшенно голодною. Потерпала навіть родина провокатора Трохименка і один із чільних чекістів, який нею опікувався, писав нагору – «необходимо хоть немного поддержать, иначе сотрудник не может работать».
У самого перебіжчика не було навіть пристойного костюму – «вы только обещаете, и на том увсе кончается. Сейчас в этой шинели ходить нельзя, потому что можно расшифроваться…».
Уряд УНР у вигнанні провадив політику стримування повстань, щоб зберегти сили. Для нанесення вирішального удару по більшовиках прагнув заручитися підтримкою країн Антанти, Польщі, Румунії. Час ішов і з кожним днем вплив закордону падав. Повноважень комусь на Україну Петлюра не передав – «або через нерозуміння, або через марнославство».
Наелектризований, бідний і голодний селянський край чекав наказу або з’яви фактичного керівника великого повстання – «психология крестьянской массы понятна, и если только буде вспышка восстаний, то моментально оно разгорится в Николаевской, Одесской и части Киевской губерний».
Чекісти вирішують не чекати поки Петлюра дасть команду, а самі створюють… повстанський штаб.
Поступово Трохименко не тільки почав входити в права самозваного командувача «Чорноморською повстанською групою», але й знайомити між собою справжніх партизанів з різних районів, які дуже довго шукали контакту і не могли знайти один одного, а тут емісар зробив це швидко – «не вірити йому вже не можна».
Фантазія чекістів, вкладена у вуста зрадників, була неймовірною – «Буде велике повстання… Все вже готове – є 18 броневиків. В м. Харкові весь штаб наш, штаб корпуса Дибенко теж наш і кавалерійська школа в Елисаветграді, половина дивізії Косовського і частина Примакова – теж наші… Петлюрівські та Врангелівські війська вже на кордоні…». Але, як не прикро, їй вірили.
29 червня 1922 р. начальнику ГПУ УРСР Василю Манцеву відправляють лист уповноваженого на Правобережній Україні Євдокимова, де той викладає план дій – «форсирование деятельности центра, дабы создать надлежащий авторитет среди соотвествующих подпольных ячеек и вооруженных отрядов… конечной целью… является наше стремление к созыву съезда главарей».
Тим часом, отамани ні на день не припиняли ліквідацію ворогів, в деякі райони нинішньої Кіровоградщини представники Радянської влади боялися й носа показати. Одного разу, в присутності «Гамалії» отаман Лютий ліквідував, як тоді жартували – «відправив у земельний комітет», чекіста з Кривого Рогу Кузнєцова.
