Здавалося, його коротка політична кар’єра скінчилася і він вирішив присвятити себе сім’ї. Але Гія розумів, що опинився тепер в центрі української національної революції і не деінде як у Львові, де прихильники Руху вели запеклі сутички з міліцією за контроль над вулицями.
Вирішальний момент для України настав у серпні 1991. У відповідь на спробу путчу проти Горбачова в Москві, 24 серпня 1991 український радянський парламент майже одностайно проголосував за проголошення незалежності України та заборону компартії.
Такий непередбачений розвиток подій надихнув прихильників Руху, але й позбавив Рух монополії на “знамено незалежності”: колишня радянська верхівка утримала економічну та політичну владу і в незалежній Україні.
Український парламент оголосив, що всі жителі, зареєстровані в Україні на 24 серпня 1991, вважаються її громадянами. Це стосувалося й Гії, але не його матері, яка на той час жила в Грузії.
В грудні 1991, коли українці на референдумі проголосували за підтвердження проголошеної парламентом незалежності та за обрання першого президента, Грузія була в стані громадянської війни. Гія, дізнавшись, що його батька переслідують, як зрадника, вирішив повернутися до Грузії.
Грузини, утворивши незалежну державу у квітні 1991, згодом повстали один проти одного. Обраний президентом колишній політичний в’язень Звіад Ґамсахурдія перетворився на безжалісного та корумпованого параноїка.
Конфлікт з колишніми союзниками в парламенті переріс в ескалацію насильства. Президент проголосив 32 політичних опонентів “ворогами країни” і наказав їх заарештувати. 28-м у списку був Руслан Ґонґадзе, визначний член парламенту і голова Союзу радикалів Грузії. До втечі з Тбілісі Руслан був змушений переховуватись у підвалі поблизу будинку парламенту.
22 грудня 1991 року в столиці Грузії урядові війська розстріляли антиґамсахурдіївську демонстрацію. Контрольовані різними політичними партіями парламенту ополченські загони контратакували – і спалахнула громадянська війна.
В останні дні 1991 року, в розпал боїв, Гія повернувся до Тбілісі. Він з’явився в квартирі матері з автоматом Калашнікова. “Мамо, я приїхав захищати честь та ім’я свого батька”, – згадувала вона слова сина. Вони билися на боці повстанців.
“Мій син жодного разу не вистрелив. У боях він брав участь як медик, перевозячи поранених до шпиталю”. Гія керував “швидкою допомогою”, підбирав вбитих і поранених на полі бою, мати ж доглядала їх у шпиталі, тимчасово розміщеному в підвалі парламенту. Однак, коли снайпери вбили кількох медиків, Гія не завагався взяти автомат і відповідати на вогонь.
14 січня 1992 Ґамсахурдія втік з Тбілісі і боротьба припинилася. До влади прийшла опозиція і незабаром президентом став Едуард Шеварднадзе, міністр закордонних справ СРСР в добу Горбачова.
Наступного дня, 15 січня, Гія повернувся до Львова. Тут він дізнався, що його покинула дружина: мати переконала її, що людина, яка залишила її заради Грузії, не гідна бути її чоловіком.
Незважаючи на розрив з дружиною, Гія провадив далі грузинську справу в Україні. Він заснував грузинське культурне товариство у Львові, назване на честь грузинського князя Багратіоні, котре слугувало також інформаційним центром.
Під час реєстрації центру в державних органах він зустрів Мирославу Петришин, свою майбутню другу дружину. Разом вони написали статтю про громадянську війну в Грузії, “Трагедія лідерів”, опубліковану у львівській газеті “Пост-поступ” 1992 року.
Невдовзі Гія повернувся до Тбілісі з наміром залишити політику і зайнятися бізнесом. Але коли в лікарні, де працювала мати, поспілкувався з одним із поранених під час громадянської війни, змінив свою думку.
“Я взяла його за руку і сказала, що замість займатись бізнесом він повинен писати про ці жертви. Він вирішив зняти документальний фільм про громадянську війну в Грузії. Я купила йому камеру і він зробив фільм під назвою “Біль моєї землі”, – згадувала мати Ґонґадзе. В лютому 1993 український телеканал УТ-3 показав цей документальний фільм.
Незалежність Грузії спричинила вимоги того самого від двох великих етнічних груп країни. 1992 року проголосили незалежність осетини в східній Грузії та абхази на північному заході. Грузія звинуватила Росію в провокуванні осетинів і абхазців і спробувала стримати бунтівні меншини. В Абхазії і Осетії спалахнули збройні конфлікти.
Гія зголосився добровольцем на війну в Абхазію. Владні структури не прийняли його на військову службу, мотивуючи тим, що краще б він, як син Руслана Ґонґадзе і української громадянки, проводив пропагандистську діяльність в Україні. Гія повернувся до Львова, щоби виконати свою “дипломатичну місію” і занурився в активну діяльність на підтримку Грузії у міжетнічному конфлікті.
В Україні він побачив, що лише воєнізована організація УНА-УНСО була цілком готова присвятити себе грузинській справі. Ґонґадзе з’являвся на зібраннях УНА-УНСО у Львові, щоби набрати рекрутів для боїв у Грузії. Мета УНА-УНСО – “вигнати комуністів та злочинців з України та побороти російський експансіонізм” – збігалася з інтересами грузинських націоналістів. В липні 1993 батальйон УНА-УНСО “Арго” прибув до Тбілісі, готовий воювати в Абхазії.
Гія мусив залишатись в Україні до середини 1993 року через батька, який хворів на рак. В березні грузинський уряд відіслав Руслана до Києва на операцію. Гія приїхав до Києва, щоби бути поруч з батьком. Руслан Ґонґадзе помер у віці 49 років 5 серпня 1993 року, і Гія з тілом батька повернувся до Тбілісі.
Після похорону Гія почав знімати документальний фільм про українських бійців в Абхазії. Гроші на зйомки він виручив від продажу свого “Калашникова”.
Вже майже рік тривала війна в Абхазії. Вона розпочалася ще в серпні 1992, коли уряд Грузії відрядив свою Національну Гвардію до столиці Абхазії Сухумі, щоби покласти край повстанню.
Повстанці під проводом Владислава Ардзінби, за підтримки інших кавказців, включно з чеченцями, та з російською військовою допомогою, відповіли захопленням більшої частини Абхазії і оточенням Сухумі. Більше 100 тисяч грузинів опинилися в пастці. У вересні 1993 грузинський уряд, в обмін на припинення вогню, вивів з Сухумі війська і важке озброєння.
Але одразу по тому абхазці розгорнули наступ на Сухумі. Місто захищало збірне військо з нерегулярних підрозділів. Президент Едуард Шеварднадзе, який теж перебував в облозі, звернувся до російського президента Бориса Єльцина з проханням припинити атаку. Шеварднадзе писав: “У війні вбито 2031 цивільного і поранено 5802… Зруйновано 1500 житлових будинків. Немає води, хліба, світла, згасає і надія”. Проте Єльцин проігнорував прохання Шеварднадзе.
17 вересня Гія поїхав з Тбілісі до Сухумі щоби знімати події. Вбраний у британського стилю офіцерську форму часів Першої світової війни, взутий у високі шкіряні чоботи, він був мішенню глузливих жартів добровольців.