— На базі колишнього командного пункту поблизу села Гущинці Калинівського району з 2014-го функціонував навчальний центр УНСО. Чому зараз він не діє?
— Після перемоги Майдану, викрадення «унсовця» Миколи Карпюка, перейменування УНА в «Правий сектор», вбивства Сашка Білого та анексії Криму почалися сепаратистські рухи в східних регіонах. Оскільки влада ще не була готова реагувати, ми приступили до формування першого взводу, умовно кажучи, тероборони.
Тоді зібрали 36 активістів, щоб зі зброєю в руках захищати Україну. Ще не знали де влаштуємося, але з кінця березня приступили до навчання. Нам допомогли, надавши приватну територію в селі Петрик Літинського району, де фактично ми і обладнали навчальний центр. Через кілька місяців він став всеукраїнським, де підготовку проходили саме добровольці УНСО. Іноді на тій базі одночасно перебувало до 150 курсантів.
Тодішньому губернатору Анатолію Олійнику ми показали наш центр і пояснили, що навчання, перш за все, дозволяє добровольцям вижити і виконати бойове завдання в зоні АТО. Він нас підтримував. До серпня наша організація повністю укомплектувала окремий розвідбат ВСУ (на сьогоднішній день він називається 131 ОРБ), який на 80% складався з тих, хто пройшов підготовку в Петриках. На той час УНСО вже підписала меморандум з Міноборони про спільний проект по формуванню добровольчого батальйону і навчанні його на новому місці. Під цей проект у вересні нам передали колишній командний пункт ракетної армії.
На той момент військове містечко являло собою будови без будь-яких комунікацій. Труби та кабель давно вирізали. Гущинський навчальний центр став філією Львівської академії сухопутних військ. І наприкінці 2015 року сам центр перевели на полігон в Старичах Львівської області, а військове містечко призначалося для дислокації батальйону.
Хоча проект і спільний, але все, що стосується інфраструктури, харчування добровольців і інших витрат забезпечувала переважно вінницька крайова команда УНСО. Годувати людей потрібно кожен день, обігрівати приміщення теж… В цілому на забезпечення всім необхідним центрів в Петриках і Гущинцях вінницькі унсовці вклали близько 2 мільйонів гривень. Це не тільки наші кошти. Багатьом допомагали звичайні люди.
На сьогоднішній день роботи у військовому містечку тривають. Допомагають і військові, і волонтери. Там знаходиться обмежений контингент людей, а сам батальйон хоч і «приписаний» до Гущинців, але після ротації знаходиться в Луганській області.
— Напевно, багатьох цікавить, «чому Чумак не воює»? ..
— І мене часто запитують. По-перше, хочу нагадати, що після спроби не допустити вирізку металу на мосту у Калинівкі та інциденту в райвідділі, мене визнали винним у стрільбі. Був вирок суду. Термін умовного покарання ще не закінчився. По-друге, для того, щоб молоді хлопці могли воювати, необхідно, щоб ті, хто старше, забезпечували їм постачання з тилу. Думаю, користі від мене тут не менше.
— Багто волонтерських організацій, включаючи очолюваний Вами БФ «Чумацький шлях», допомагають військовим. Чому багато з них, якщо і не конфліктують відкрито, то за два роки так і не налагодили чітку координацію? Причини в проблемах з єдиноначальністю, конкуренції в плані пошуку коштів або «лаврах»?
— Вона набагато банальніше. Як правило, благодійні організації намагаються допомагати тим військовим частинам, з якими спочатку контактували. Спочатку дійсно ситуація була дещо хаотичною, але з часом волонтерство стало досить структурованим. Кожна організація опікується конкретною частиною або підрозділом. Так зручно всім. Але координація є. Коли одна організація змогла знайти багато певних продуктів, то ділиться з іншими.
Інша справа, що всі намагаються везти «на передок». І якось не престижно вважається допомагати розташованому «в тилу» підрозділу в Гущинцях, хоча там теж дислокується батальйон. Наш фонд допомагає добровольцям, які пройшли навчальний центр, а служать, як в зоні АТО, так і на Вінниччині.
— Практично всі партійні і громадські організації намагаються групуватися або «з владою», або «з кимось із опозиції» ...
— Враховуйте, що в УНСО такі ж люди, як і кругом. Ми не краще і не гірше. Не дарма кажуть «УНСО — армія з народу». Ми також відчуваємо всю ситуацію, що склалася в країні. Ми також відчуваємо економічні труднощі, як і більшість наших громадян. Так, нам багато чого не подобається з того, що робить влада. Але ми — парамілітарна організація. Більш того, ми вже є складовою Збройних сил України. І у нас є Головнокомандувач. Поганий чи хороший, це вже питання другорядне… І якщо я зустрічаюся з керівниками Вінницької області або міста, то обговорюю питання саме оборони. Адже ми — ті УНСОвці, які в тилу, — це резерв тероборони. Це наш обов'язок.
Природно, я можу висловити і критику дій влади, але сам на сам, не виносячи це на публіку заради піару. Головне — зберегти державу. Переможемо, буде Україна, значить, можемо розраховувати на хороше життя і добробут. Нам часто йдуть назустріч. Ви знаєте, якщо вибудовувати такі партнерські відносини, якщо «брати в руки» ситуацію і починати самим робити, то багато проблем можна вирішити.
Розмову вів Ігор Заіковатий