«Легальний» занепад
Спочатку здавалося, що із поширенням національної ідеології проблем не буде: канали доставки літератури та періодики були налагоджені, зусиллями самого Ларжевського було надруковано понад 500 листівок політичного характеру.
Розповсюдження матеріалів відбувалося через легальні органи: національний комітет, споживчий кооператив, початкову школу в Сімферополі, директором якої був оунівець Іван Тихонович, тощо.
Але після збройного нападу на гестапо в Джанкої, скоєного в травні, про що вже йшлося, німці вдалися до широких репресій проти учасників підпілля та цілковито втратили довіру до легального українського руху.
Почався його поступовий занепад: восени 1943 року був остаточно закритий український театр, в жовтні, за невиконання безглуздого наказу надати для охорони залізниці 400 бійців, був розпущений Український комітет, – можна було б подумати, що він реально міг розпоряджатися такими силами.
Врешті-решт, за прикриття підпільникам правили кілька господарських установ, але із початком блокади Криму радянськими військами вони ледь животіли.
Тризуб і тамга
Найважливішим союзником українського національного руху на півострові був рух кримськотатарський.Із певними застереженнями можна вважати, що на окупованому півострові саме киримли мали найбільше можливостей для самовизначення, чому назагал сприяли свої періодичні видання, військові загони в складі вермахту та турецька підтримка, хоча німці тримали турецько-татарські зв’язки під особливим контролем.
Керманичі ОУН виходили з того, що Крим має входити до складу України, але не заперечували проти кримськотатарської автономії. Як згадував Іван Мор’як,
«У всіх моїх розмовах тоді з татарами, я не стрінув ні одного, який заперечував би залежність Криму від України під господарчим, економічним, а навіть політичним оглядом, і всі вони признавали, що в самостійній Україні будуть забезпечені їхні інтереси».
Через спільних знайомих Шарафан восени 1942 року намагався встановити зв’язок із видатним публіцистом та громадськими діячем Аметом Озенбашли, членом «Міллі Фірка». Кандидатура цієї людини навіть розглядалася на посаду муфтія Криму, але безрезультатно.
Обережний Озенбашли увесь час відтягував зустріч, а тим часом готував проект незалежного татарського Криму під німецьким протекторатом, з приводу чого писав Адольфу Гітлеру.
При головуванні Мешко наголос робився на пропагандистській роботі. За її наказом друкаркою Сімферопольського осередку ОУН «Ніною» було виготовлено кілька десятків листівок з закликами до кримських татар російською мовою.
Також намагався досягти порозуміння із татарами і Ларжевський. За дорученням шефа Служби безпеки Дніпропетровської ОУН «Грабовича» він мав вияснити плани Туреччини щодо Криму, а також домовитися із кримськими татарами про спільну збройну боротьбу із радянськими загонами.
За наказом Ларжевського підпільник «Роберт» скористався зв’язками в німецькій СД та дістав документи для відрядження у Феодосію до знайомого кримського татарина – доцента одного з навчальних закладів, пов’язаного із керівництвом свого національного руху. Марна справа: не бажаючи чекати радянських військ на півострові, Озенбашли відплив до Румунії.
Але навіть поступове охолодження німецько-татарських стосунків впродовж 1943 року не прихилило останніх до тісної співпраці з українцями, а радше переорієнтувало кримськотатарський рух на Туреччину. Втім, це не завадило приязним українсько-татарським стосункам на низовому рівні.
«Українські підпільники вивчали татарську мову, гостювали в татарських аулах, де їх частували „бузою“, їли „чубуреки“ та отримували на пам’ятку „тібітейки“.
Щодо кримськотатарського колабораціонізму, то за свідченнями українських націоналістів, він був вимушеним – з огляду на активність радянських партизан в кримських селах та з метою допомагати своїм єдиновірцям, що потрапили до німецького полону.
Початок кінця
Пізньою осінню 1943 року Крим був оточений радянськими військами як з боку Керчі, так і Перекопу.
Зв’язок із „великою землею“ перервався, наприкінці року Ларжевський відбув до Кривого Рогу.
В Криму „на господарстві“ залишився один Шарафан, практично без компетентних кадрів та легального прикриття.
На додачу розпочалася третя хвиля репресій з боку нацистів. Головною її мішенню були радянські підпільники, але й бандерівцям перепало. Зокрема, були заарештовані мати та вітчим Шарафана – як партизанські зв’язкові.
»Бабусю вдалося забрати з гестапо завдяки фальшивій довідці, що вона лікувалася до війни у психдиспансері. А дідусь був відправлений до таборів Німеччини, вижив, повернувся і доживав на Київщині".
В січні 1944 року, відчуваючи все більшу небезпеку, німецьке командування, нарешті, вирішило опертися на підтримку місцевого населення.
Для цього з органів місцевого самоврядування та національних комітетів росіян, українців та кримських татар мав бути створений автономний крайовий уряд, у відання якого передавалися б не тільки питання цивільного адміністрування, але й командування допоміжною поліцією та загонами самооборони.
Але бандерівці з того майже на мали жодного зиску.
Хоча понад 7 тисяч українців служили в Криму в складі охоронної поліції та жандармерії, однак у «Вказівках» нацистського командування містилася вимога до всіх тих добровольців, щоб вони не були «членами комуністичної партії, кримінальними злочинцями і прихильниками так званого руху „Бандери“.Відтак вплив ОУН на них був мінімальний.
Так само з 3 тисяч українських військових у складі вермахту не вдалося переманити в підпілля нікого.До березня більша частина роботи була виконана, український національних рух впритул наблизився до відродження легальних структур, але це була лебедина пісня всіх місцевих націоналістів.
»Визволення"
У квітні 1944 р. радянські війська вдарили по Криму з обох боків і протягом місяця зайняли півострів.
Німці боронилися в міру свої сил, але між героїчною смертю за фюрера та можливістю евакуації обирали останню. До честі вермахту, з півострова забрали стільки солдат, скільки змогли, хоча втрати були суттєвими.
17 квітня, наче нічого і не сталося, Шарафан був вдруге мобілізований до лав 51-й армії та кинутий на Севастополь, хоча незадовго отримав наказ перейти на нелегальне положення. 1 травня в бою за Малахов курган він був важко поранений і перевезений на лікування до Алушти.
Не встигли радянські визволителі добити 12 травня на Херсонесі останніх зовнішніх ворогів – німців, – як взялися за внутрішніх.
18 травня кримські татари, а кількома днями пізніше вірмени, болгари та греки були депортовані зі своєї Батьківщини. Крим став однотонно радянським.
Епілог
Після розправ з цілими народами настав час зайнятися окремими противниками Москви.
У червні 1944 року за доносом прямо в лікарні був заарештований Володимир Шарафан, і по півроку слідства та знущань розстріляний 13 лютого 1945-го. В його справі проходило близько 10 осіб. Реабілітований у 1993 році.
Леоніда Ларжевського у вересні 1944 року спробували завербувати в НКВС, та марно – він доповів про це своєму провіднику і разом з ним підготував замах на слідчого.
Але рівно роком пізніше, у вересні 1945-го, Ларжевського схопили на київській вулиці та доправили до Криму. В січні-березні 1946 року в його справі заарештували Сергія Курдибанського, завідувача торговельним відділом Сімферопольської міської управи, згадуваного Івана Тихоновича, Леонтія Чепелевського та Михайло Коробаня – інспектора та інженера господарської організації ВІКО.
У липні того ж року всі були засуджені до 8-10 років позбавлення волі. Коробаня реабілітували у 1958 році, інших – лише у 1995-му.
Катерина Мешко у 1943 році організувала першу Конференцію поневолених народів Східної Європи та Азії, 1944 року разом із чоловіком переїхала до Західної Європи, 1949-го – до США. Померла у 1991 році.
Євген Стахів у 1946-1949 рр. проживав в Німеччині, після – до самої смерті 2014 року – у США.
Амет Озенбашли був виданий румунами Москві, засуджений до 25 років ув’язнення, достроково звільнився, помер у 1958 році в Таджикистані. 1992 року його прах був перепохований в Криму.
Бандерівці в Криму – феномен, гідний подиву: маленька групка сміливців, що не побоялася кинути виклик тоталітарній системі на специфічній території.
Постійно відрізані від грошей та агітаційних матеріалів, а іноді – і від керівництва, революційні націоналісти, тим не менш, налагодили підпільну роботу, організували для неї легальне прикриття та, врешті-решт, зуміли утвердити український рух в якості третьої сили поряд із російськими та кримськотатарським.