Я вирішив трішки глибше копнути тему і почав шукати людей, які могли б пролити світло на події навколо цієї школи. Спочатку в телефонному режимі поспілкувався з кількома батьками, діти яких вчились в українському закладі на вулиці Абашидзе. Сказали, що школу «оптимізували» (про це трішки нижче) ще у 2011-му році. Сказали, що це було велике потрясіння, адже дітей до цієї школи багато хто возив навіть далеко з-за меж Тбілісі (з Руставі, Натахтарі) і люди не дуже переймались тим, що щодня по годині-півтори витрачали на дорогу, адже заклад такого профілю був у Грузії один, а українська громада нехай і не гігантська, але суттєва. Сказали, що після переведення української гімназії у приміщення іншої школи саме українська програма нівелювалась і залишилось щось на кшталт факультативу, а заради цього дітей в таку далечінь возити немає сенсу. Та й навіть ті хто жив у Тбілісі дітей з цієї школи позабирали.
А потім вдалось зустрітись із колишньою викладачкою 41-ї гімназії, пані Валентиною Марджанішвілі. Проговорили 2,5 години. Розказала, що питання появи освітнього закладу для нашої діаспори спочатку активно лобіювалось головою Асоціації Українців Грузії, паном Михайлом Борисом з подачі Шеварднадзе. А потім максимальне сприяння та всебічну допомогу у реалізації цього плану надав тодішній посол України в Грузії, пан Степан Волковецький.
Так у 1999-му році у Тбілісі з’явилась українсько-грузинська школа ім.М.Грушевського. І, як казав колись Горбачов, «процес пошел»! Школа почала, нехай не стрімкими темпами, але розвиватись. За сприяння посольства і власними силами робились ремонти, Міністерство освіти України, українська діаспора Канади, бізнесмени почали забезпечувати матеріально-технічною та методичною базами (пам’ятаю, навіть у нас у Тернополі була акція- збір книг «Подаруй україномовну книгу українським дітям Грузії).
Зрештою 2007-ого року Ющенко й Саакашвілі перерізали червону стрічку до власного приміщення української школи на вул. Абашидзе… Я недаремно зараз ще раз згадав назву вулиці. Можете перепитати знайомих у Тбілісі, вам всі, як один, скажуть, що школа була розташована у «крутому» кварталі Ваке, приміром, якби у нас в Києві на Липках. Ймовірно це і стало причиною подальших проблем. Але тоді ще нічого не передвіщало біди.
Школа розвивалась, дітей ставало більше. Вчились діти українців, вчились маленькі грузини, батьки яких планували в майбутньому здобуття дітьми дипломів про вищу освіту саме в українських ВУЗах. І таких, з-посеред випускників школи, був кожен шостий. Кількість україномовних предметів, а саме: укр.мова й література, народознавство й історія України — цілком задовольняла потреби для подальшого, в разі необхідності, навчання в Україні.
Важливо зауважити, що функціонування школи відбувалось під крилом Міністерства освіти Грузії, це не була якась самодіяльність. Школа була на балансі міносвіти, навчання у ній було безкоштовне, бо фінансувалося державою.
Таким чином, учбовий заклад розвивався, здобуваючи все більшої популярності. Він ставав паличкою-рятівницею дітям з України, батьки яких прибували у тривале службове відрядження. Згодом, площа шкільного приміщення стала замалою для контингенту.
Пані Лариса Бочорішвілі, місцева українка бізнес-леді, власним коштом здійснила проект перебудови-добудови корпусу, запросила для досліджень геодезистів. І потім це все пішло на затвердження у міністерство освіти Сакартвело, до тодішнього міністра освіти пана Шашкіна.
І ось тут починається найцікавіше. Система освіти в Грузії побудована на дещо інших засадах, аніж в Україні. Не буду заглиблюватись у деталі, але керівництву школи було повідомлено, що школа нерентабельна і підпадає під «оптимізацію». А конкретніше, під злиття з іншою сусідньою школою. Потенційно з міносвіти ще можна було потягатись, але, що типово для нашого брата, всередині викладацького колективу почались «міжусобиці» і з’явилося два табори: прихильників і противників злиття.
Вирішальне слово було за директором і, зрештою, у 2011-му році учнів та вчителів 41-ї перевели до 56-ї школи м.Тбілісі, лишивши статус школі, тобто, об’єднана школа мала працювати по «нашій» програмі і директором лишалася пані Ганна Матвєєва.
Після світлих, затишних, власноруч створених класів українські школярі «оселились» у не ремонтованому років 50 приміщенні 56-ї школи. Але не сирість, бруд і грибок, на які скаржились і учні і батьки стали причиною поступового зникнення осередку українства у Тбілісі.