Перша спільна битва запорожців і кримців трапилася волею випадку. Калга особисто пообіцяв козакам волю або смерть в битві проти турків. Дивовижна історія кримського "іноземного легіону". Автор: Сергій Громенко, кандидат історичних наук,науковий співробітник Українського інституту національної пам'яті.Джерело: Інформаційний портал "Історична правда"
Спекотним полуднем (а інакше і бути не могло – в дощ обов’язково відсиріє порох та намокнуть тятиви луків) 13 серпня 1624 року десятитисячне османське військо підходило під стіни Карасу-Базара (Білогорська), великого торгівельного центру Кримського ханату.
Турки поспішали до Бахчисараю у сподіванні швидко скинути з кримського престолу бунтівного хана Мехмеда III Герая та замінити його слухняним Джанібеком з того ж роду.
Утім, дорогу до міста османам перегороджували барикади з наповнених землею діжок, за якими на певній відстані майоріли ханські стяги. Для яничар – досвідчених піхотинців, які мали досвід успішної облоги Константинополя та десятків інших першокласних фортець, – ці діжки не могли стати перешкодою. Турецькі воїни приготували рушниці і пішли на штурм. Можливо, вони вже відчували присмак легкої перемоги, як сталося дещо геть незвичне.
Замість очікуваних кримських стріл на яничар обрушилася хвиля куль, випущених невідомими вправними стрільцями з-за барикад. Яким же, мабуть, було здивування оманських командирів, коли їм доповіли, що стріляють по їхніх військах не хто-небудь, а запорізькі козаки.
Не сподіваючись зустріти в Криму противників із вогнепальною зброєю, турки не взяли із собою звичних лопат для окопування, і тому мусили відстрілюватися від козаків, лежачи посеред голого степу.
Зрозуміло, що перестрілку вони програли. Вночі, побоюючись оточення татарською кіннотою, турецькі воїни побігли геть до Кефе, звідки розпочався їх нещасливий похід.
Місто потім впало, війна тривала ще довго, але це вже інша історія. Головне – це чому запорожці раптом стали на захист давніх неприятелів, і чому боронили його так відважно?
Життя ранньомодерного морського піхотинця, яким був майже кожний запорізький козак, важко було назвати простим, і ще важче – безпечним.
На відміну від сьогоднішніх «морських котиків», козак не мав пристойного навігаційного обладнання, систем зв’язку, а головне – будь-якої можливості для евакуації. Якщо «чайка» – мале судно, що ідеально підходило для простого перевезення, морського бою з галерами та десантних операцій – розбивалася біля ворожого берегу, запорожець міг лише славно загинути в бою, або сконати в рабстві – в якості гребця на тих самих галерах. На ватажків часом чекала довга та витончена страта. Що ж змушувало козаків щорічно виходити в море?
Ідеалізувати мотивацію запорожців – то справа марна. Кожен похід являв собою, з одного боку, відплатну «акцію» за набіг кримськотатарської чи ногайської орди або турецьке вторгнення, з іншого… Назвемо це позаекономічним способом здобуття доходу. Дехто висловлювався значно гостріше: грабіж, піратство.
Як розділити, де закінчувалася роль оборонця православної віри, і де починалася боротьба за захист економічних ресурсів Війська Запорізького?!
Надзвичайно важко відокремити серед мотивів козака бажання помсти за загиблих родичів і друзів – від молодецької заповзятості, спрагу подвигів і слави – від сп’яніння ворожою кров’ю. Неможливо зрозуміти, де закінчується відплата за минулорічний напад кримців, і де починається полювання за трофеями і пошук добр.
Так, козаки не брали полонених, щоб продавати їх в рабство, але наслідки їхніх «прогулянок» вздовж турецьких берегів лише трохи поступалися наслідкам раптового нападу орди на українські землі.
Вороги козаків не були ані більш гуманними, ані більш кровожерними.
Для рядових татар-кочовиків військові походи на Річ Посполиту або Московію за трофеями чи швидкі напади на ближні землі становили єдину можливість підтримувати власне існування.
Сухий кримський степ просто не міг прокормити всіх своїх насельників, тож вони були змушені кожен рік йти на «промисел» чужих овець, коней та людей або повільно помирати. Необхідність грабувати сусідні землі з метою прожитку, густо перемішана з ненавистю через взаємні напади та розорення, і складали той унікальний коктейль, яким протягом 150 років підживлювалася непримиренна степова вендета – козацько-татарська боротьба.
Усе раптом змінилося 1623 року, коли на престолі в Бахчисараї сів Мехмед Герай. Тобто, все змінилося не раптово – ще того ж року запорожці організували кілька морських десантів на кримське узбережжя, а одному загонові вдалося навіть прорватися через Перекоп і пограбувати степи. Але на тлі глибоких змін у Кримському ханаті, та і в Османській імперії загалом, це виглядало дрібними неприємностями.
Хан Мехмед зробив спробу прибрати до рук норовливих аристократів – беїв та мурз – і чимало досяг на тому поприщі, наприклад самостійно утвердив мир з Москвою, без участі старійшин кримських родів, або взагалі призначив нуреддином – третім за рангом посадовцем у Ханаті – колишнього пастуха. Дарма й говорити, що особливою любов’ю еліт новий хан не користувався. Ще важливіші зміни відбувалися в Стамбулі. Новим падишахом став молодий Мурад IV, і відразу по «коронації» він зі всіх боків був оточений супротивниками кримського хана.
Беї скаржилися султанові на занедбання Мехмедом Гераєм державних справ та самоуправство, головний столичний євнух Мустафа, підкуплений Джанібеком Гераєм, малював хана зрадником, що змовився з Персією проти османів. І коли, нарешті, Мехмед дійсно відмовився долучитися до іранського походу турків, султан повірив наклепникам.
Навесні 1624 року Мурад оголосив новим ханом Джанібека, і в якості останнього аргументу направив разом з ним до Криму кілька тисяч яничар. Мехмед Герай разом із калгою – заступником та спадкоємцем, власним братом Шагіном – готувалися до оборони.
