… Глибока, майже непереможна оборона Криму зламана внаслідок спецоперації українських військових розвідників. Стрімким ударом наші полки долають Чонгарський перешийок і виходять на оперативний простір… Джерело: Інформаційний портал "Історична правда"
За кілька днів – колони українських військ з піснями марширують звільненим Сімферополем і радісне населення захоплено вітає державний синьо-жовтий прапор.
Передові частини українців нестримно просуваються до чорноморського узбережжя. Мета – Севастополь.
Ні, це не картини жаданого багатьом нашим громадянам майбутнього. Це – наше минуле. У квітні 1918 р. українські війська увірвалися в Крим і звільнили його від влади московських чекістів – батьків організації, з якої походить майже все нинішнє російське керівництво.
Волонтери проти комісарів
Кримський похід армії УНР – одна з найбільш романтичних сторінок нашої історії. Унікальність його полягає в тому, що ударною силою наступаючих українських частин була формація, сформована, так би мовити, на добровільних засадах.
Історія Запорізької дивізії армії УНР почалася 9 лютого 1918 року у селі Гнатівна під Києвом, куди відступили частини та загони українського війська, що перед тим невдало боронили Київ від більшовиків. Саме з них за ініціативою генерала Костянтина Прісовського та підполковника Петра Болбочана був сформований Запорізький загін – фактично збірна команда з добровольців-фронтовиків.
Професійним військовим, що очолили загін, були очевидні всі помилки, допущені під час київських боїв.
Головна – у командири частин висували людей, некомпетентних у військових справах, проте з партійним стажем. Аби убезпечитися від цього, Запорізький загін оголосив себе поза політикою — тобто таким, де командирів призначали за професійним, а не партійним принципом.
Правильна організація війська швидко дала результати – вже 18 лютого запорожці розбили загін червоного комдива Кіквідзе під Сарнами, 25 лютого звільнили Житомир, а 1 березня – Київ. За два дні – 3 березня до Києва прибули союзники УНР – німці.
Тут варто зробити зауваження. Радянська і білогвардійська пропаганда десятиріччями вживлювали в свідомість мас думку про те, що Україну весною 1918 р. від більшовиків звільнила німецька армія, а українці прибували до звільнених міст «в німецькому обозі».
Мемуари очевидців і численні документи свідчать про протилежне. Німці входили на терени, вже звільнені Запорізькою дивізією та загонами вільних козаків.
Полтавський комісар освіти Віктор Андрієвський свідчив:
«При відступі вони (більшовики – Авт.) люто билися, і то з самими українцями, бо німці звичайно в бою участі не брали і тілько як коли піддержували наших артилерією».
Парадокс – підтвердження того самого факту ми знаходимо в мемуарах… головнокомандувача червоних військ в Україні Володимира Антонова-Овсєєнка:
«Гайдамацькі зграї проникли углиб вздовж Дніпра. Всі контрреволюційні сили радісно піднялися назустріч німецькому наступові. Україною прокотилася хвиля протирадянських маніфестацій».
Очевидно, факти боїв українців з більшовиками були настільки відомі сучасникам, що червоний командувач у ті часи просто не наважився їх спростовувати.
Військову вправність запорожців описав і зовсім несподіваний свідок – офіцер Добровольчої армії Ніколай Раєвський:
«Артилеристи Алмазові вогонь вели відмінно. Гармати в їхніх руках давали, наскільки я міг судити, максимум того, що дана система могла дати, як таке. Промайнула в мене думка – артисти проти партачів.
Якщо додати що в „артистів“ надвечір майже не лишилося снарядів, а в червоних їх було, певно, скільки завгодно, то цей бій під Лубнами може слугувати прототипом більшості бойовищ громадянської війни – якість проти кількості».
Темп наступу Запорізької дивізії не давав червоним змоги закріпитися й підготувати оборону. 27 березня від більшовиків була звільнена Полтава. 4 квітня – Люботин.«Залізнична війна» навпаки
Одною з причин успіхів більшовиків у війні проти Центральної Ради зимою 1917-1918 рр. була висока швидкість просування їх частин углиб України.
Кадровий військовий царської армії, полковник Муравйов чудово розумів значення темпу наступу — для його забезпечення посадив свої війська на залізничні вагони і наступ вів чітко уздовж залізниць.
Цей план, абсолютно недієвий за класичних бойових дій (коли ворог просто нищить колії), в умовах громадянської війни та відсутності спільного фронту себе повністю виправдав.
Єдине, чого не передбачав Муравйов – що той самий інструмент буде застосований для вигнання більшовиків з України.
Командири запорізьких полків – такі ж кадрові військові з досвідом Першої Світової війни – так само маневрували пішими частинами за допомогою залізниць. Цим пояснюється невеличка чисельність кавалерії запорожців – один полк Кінних гайдамаків на чотири піші і один гарматний полки. В умовах залізничної війни більше кінноти запорожцям було просто не потрібно.
Після взяття Люботина командувач Запорізької дивізії полковник Олександр Натієв (аджарець за походженням) розділив запорізькі частини на дві оперативні групи.
Перша, керована полковником Володимиром Сікевичем, в складі Дорошенківського, Гайдамацького та гарматного полків рушила визволяти від червоних Донбас.
Друга – на чолі з підпоковником Петром Болбочаном у складі Республіканського пішого полку, полку кінних гайдамаків та кінно-гарматного дивізіону полковника Алмазова (разом біля 9 тис багнетів та шабель) здобула наказ визволити Харків, а потім наступати на Катеринослав (Дніпропетровськ) та Олександрівськ (Запоріжжя) і далі – на Крим.
Наступ уздовж залізниць проходив стрімко. 6 квітня запорожці визволили Харків і передали Слобожанщину під охорону запорозького полку ім. Богдана Хмельницького та німецьких частин.
13 квітня запорожці зайняли Олександрівськ (Запоріжжя). Саме тут відбулася зустріч українців-наддніпрянців з Запорізької дивізії з українцями-галичанами з легіону Січових стрільців, що в складі австрійської армії наступав з заходу.
18 квітня було звільнено Маріуполь. Під містом відбулася перша зустріч штатних українських частин з загонами анархістів Нестора Махна. Зустріч була символічною – анархісти розбіглися по степах. Наступні зустрічі Махна з українцями для нього закінчувалися не краще.
Там же під Маріуполем відбулася ще одна зустріч, запорожці стикнулися з білогвардійською групою полковника Дроздовського, яка з боями проривалася з Бессарабії (з румунського фронту Першої світової) на Дон для з’єднання з Добровольчою армією генерала Денікіна.
Єдинонеділимщик і монархіст Дроздовський залишив гидотні згадки про українців: «Українські старшини більш половини ворожі українській ідеї і по свойому складу не більш третини не Українці — яким ніде було діться. При тяжких обставинах кинуть їх ряди». Цікаво, чому вони тоді не пішли з Дроздовським, котрий усюди робив зібрання і пропонував старшинам вступити до нього у відділ?…" — прокоментував мемуари білогвардійського командувача український очевидець, запорожець сотник Борис Моневич.
Там же у Маріуполі запорожців нагнали передові частини 15-ї дивізії німецького ландверу, керованої генералом фон Кошем.
Підполковник Болбочан озвучив німцям мету свого походу – Крим. Німці не заперечували, бо були твердо переконані що до підходу головних німецьких сил Криму не взяти, і що план Петра Болбочана – цілковита авантюра.