“Східняків” у загоні звісно було більше, тож і голоси лунали переважно їхні. Курінний висловив навіть думку, що в 19-му році треба було просто піти з Волині, давши змогу полякам повоювати з більшовиками, а білим з ними обома. Не зрозуміло було тільки, куди мала б подітись тоді Дієва армія УНР, що знаходилась між ними. Потім Гервасі подякував українцям за їх витривалість, дисципліну та вишкіл, зауваживши, що не дивлячись на те, що всі вони лише добровольці, та в принципі цивільні люди, все ж на його думку, в грузинському війську наразі є найбільш регулярною частиною. Приємно було це чути, й курінний розвинув думку:
“З усіх українських армій, що існують на сьогодні в усьому світі, ми з вами панове, – є найбільш українською!” Хто б сперечався…
– Словом, ви самі маєте все чудово розуміти. Ми з вами тут робимо велику справу. На нас дивляться, як на представників великої країни, великого народу. Пам’ятаєте, як ще на базі, коли наш підривник Бух підірвав нерозірвані снаряди, що на полігоні пролежали роками й ніхто не хтів до них підступатись? Або, як ройовий Сова відремонтував машину, яку ніхто не міг полагодити? Ось з таких дрібниць і твориться наше добре ім’я. Й завдання ми отримали найскладніше тому, що більше тут його нікому й доручити. Може не все сталось, як гадалось, але бачить Бог, не наша в тім вина. Все, що від нас залежало, ми виконали… – впевнено підсумував Устим.
Поступово стрільці мостились на лавах і лежанках, що стояли уздовж стін, поклавши голови один-одному на предпліччя, і похилившись на стіни, напівсидячи поволі засинали. Врешті й курінний, наказавши розподілити стійкових на варту, попросив тих, що ще гомоніли, лягати відпочивати, й сам умостився в кутку за грубкою.
Довго ще спокій опановував усіх, хто були в хаті. Коли більшість уже спали або дрімали, луганчанин обозний Донець, з якимсь сумом і заклопотаністю в голосі сказав неголосно Галайді:
– «Нєзнаю, чєм завтра пацанов корміть? Всьо, что на сєгодня єщо оставалось, уже сьєлі».
– «Нічого старий, не переймайся. Буде день, то буде й хліб. Союзники щось обов’язково підкинуть».
– «Угу, а то ти іх нє знаєш», – скептично відповів Донець, коли вони запаливши по цигарці, вийшли в сіни.
– «Ніхто не бажає піти в той будинок?» – поштиво спитав у курців темний силует, що виріс у проймі входу до сіней. – «Там за мною ліжко лишилось, а я вже тут якось переб’юсь».
– «Чого це тобі там не спиться?» – спитав його політвиховник, що заходив у цю ж мить знадвору й те чув.
– «Та я з цими місцевими “сіпаями” не можу. Щось там голосно лаються по своєму, нас якогось згадують “незлим тихим словом”. Я вже не стримався та й кажу їм: угомоніться ви, заснути ж неможливо! Ті наче й послухають, а через хвилину знову за своє. Ну я плюнув на те все та й сюди. Здається вони там нас лають, бо виходить аби перейти перевал у цю пору, тут така свистопляска зчинилась, що ніхто з них тепер вже й не радий тому».
– «Як це не радий? Ану я зараз туди піду. Нехай тільки спробують не дати мені поспати! Я їм швидко розтлумачу “політику партії”. Хай не триндять, он яка валка за нами ув’язалась. То що ж, крім нас виходить, вже й нікому звідси через перевал їздити? Їм просто хочеться зараз бути вдома у жінки під боком, або вже прийняли “на грудь” і варнякають сп’яну. Зараз вони у мене заспокояться», – пообіцяв молодий помполіт.
І слова дотримав. Атмосфера в сусідів дійсно була напружена, але після недовгої розмови з помполітом там запанував спокій. Друже Сірий їх просто попередив, що це неподобство терпіти не збирається, з суворим виглядом перезарядивши автомат, демонстративно поклав його біля себе, та побажавши на добраніч завалився спати. Мабуть подіяло, бо інцидент тим і вичерпався…
По третій-четвертій ночі в унсовському зрубі теж майже всі полягали спати. Кілька чоловік гомоніло довше. В збудженому очікуванні нового дня, толком так і не заснули, але інші вирубились, хоч й не на довго. Лише черговий час від часу рубав надворі саперкою жердини загорож та підкидав тріски у піч, аби трохи підтримати у ній вогонь. По-справжньому ж вона не гріла, хоч димар і розжарився до червоного. Проте це додавало більше уявного тепла, аби можна було спати. Цієї ночі взагалі в таборі багато хто так і не заснув. Люди ходили один до одного у гості, пригощались, випиваючи й закусуючи. Хтось підходив до своїх машин, на всяк випадок прогрівались мотори. Комусь не терпілось з невеличкого анклаву чим швидше вирватись на грузинський материк, до цивілізації. Найпершим ще до світанку, завівся бульдозер, рушивши пробивати дорогу у снігах.
* * *Ранок для легіонерів наставав поступово й загального підйому не було. Більшість і так попрокидалися. Хтось встав раніше, шукаючи бодай якісь дрова, скип’ятити чаю, хтось і не лягав. Затеклі суглоби не сприяли довгому сну. Виходячи надвір умитись снігом та справити нужду, хлопці завмирали вражені. Більшості з них у житті подібного бачити ще не доводилось. Одразу стали фотографуватись на тлі засніжених вершин.
Сонце повністю зійшло і яскраво сліпило очі. Деякі подіставали чорні окуляри, в кого вони були завбачливо приготовані на цей випадок перед походом. І раділи, як діти, привітному сонцю. Ранок видався погожим: на пронизливо-синьому небі ні хмаринки.
Посьорбавши гарячого чаю й доївши крихти, що лишились з вечері, почали збиратись у дорогу. Поклали в зрубі все на свої місця, як і було до них – крім свічок, які всі попалили. Тепер уже в трьох машинах, рушили з Богом у загальній колоні вгору до перевалу Хіда. Народу й техніки з вечора помітно побільшало. Транспорт, через погану дорогу, різні затримки й поломки, розтягнувся на інтервали по сотні та більше метрів один від одного. Найпершим ішов трактор, а за ним тепер тяглись, крім машин унсовців, ще й вантажівки місцевих жителів, партизан, та військовиків внутрішніх військ Грузії. Їхні солдати в бундесовських одностроях, тримались окремо від усіх, особливо партизанів і просто приватних осіб сумнівного вигляду та роду занять, дехто з яких теж був озброєний. На загальному тлі українці виглядали досить ґонорово, як справжня регулярна частина. В мазепинках з тризубами, з ранговими відзнаками й шевронами, добре і майже однотипно екіпіровані.
Десь з протилежного боку назустріч колоні теж просувався важкий бульдозер, аби за день вона могла здолати перевал. Звісно, що й за ним ішло кілька вантажівок, везучи в ущелину пальне, продукти та гуманітарку. Коли унсовці піднялись вище свого нічного постою, то картина, що розляглась перед ними, куди не кинь оком (а в горах видно далеко), просто вражала своєю величною красою, від чого аж перехоплювало подих.
Ревучи двигунами і напружуючи всі свої кінські сили, машини видираючись, розтяглись по всьому серпантину дороги. Це лише підсилило враження масштабності події. Навіть дивно. Невже для того, аби невеличкий відділ міг вернутись на базу, треба було цей буденний перехід перетворювати на таку масштабну військово-транспортну операцію? Вгору вже сунуло до десятка вантажівок і, крім унсовців, за півсотню чи й більше різношерстого люду. Видно, напередодні всі учасники переходу з нетерпінням тільки й чекали слушної нагоди, й українці зі своїм відходом добре допомогли їм у цьому. Колона повзе поволі, спиняється, знов рушає.
Кулеметники Галайда, харків’янин Тур, чотовий Терен та пару сванів-стариків у своїх традиційних повстяних шапочках опинились у кузові одного “Уралу” з порожніми діжками під дизпальне. Українці в захваті. В обличчя пориви морозного вітру й промені сонця, що аж припікає. Майже не розмовляють. Але машина рухається надто поволі. Хтось підкинув ідею, що пішки може було б і швидше. Запитали в дідів: чи далеко ще? Ті відповіли, що не дуже, але почали чогось обурюватись – що нема тепер порядку в країні, нарід від того страждає, кому це все потрібно, ну і так далі. Адже ж був колись, кажуть, порядок при Сталіні, й усім з того було тільки добре. Галайда одразу насторожився:
– «Про що це ви? А як же репресії, голодомори, сваволя, колгоспне рабство?»
– «Ето развє нє он? Что ж в етом лучшего?!» – перейшов він на зрозумілішу їм мову.
– «Е-е-е», – натхненно взмахнув рукою старий. – «Ето не он, он ничего не знал. Ето всьо Берія, враг народа! Понімаєшь, да? Сталин наоборот, заботілся о людях, о прастом челавеке. Прі ньом вот как сейчас, не біло!»
– «Да, ви говорітє заботілся? Жаль я сєйчас нє могу етого сдєлать, а то б я вам показал одну старую сємєйную фотку, как он “заботілся”, гдє батя в дєтствє в, 47-м опухший с голоду».
– «Так ето же тогда послє войни біло! Неурожай, разруха, вредителі».
– «Да какой там нєурожай к чорту, ви шо? А в 33-м, тоже скажетє, нєурожай бил?!» – завівся Галайда. Тур лише піддакував. – «Терен, а ти чого мовчиш? Да скажи ж хоч ти їм щось, – звернувся по допомогу, як до національно-свідомого галичанина й свого чотового стрілець».
А Терен все мовчав, дивлячись кудись убік, і хотів лише, щоб ця суперечка якнайшвидше скінчилась. Це не додавало наснаги соратникам.
– «Ну возможно, в масштабах той страни, того врємєні, как ви говорітє, он і бил велікім гєнієм, но ето бил злой гєній», – спробував по дипломатичніше завершити розмову Тур.
Закінчивши на високій ноті, ні Галайда, ні сталіністи знову вже не починали. Лиш чотовий Терен, відвернувши Галайду вбік, тихо сказав йому:
“Навіщо ти починаєш зараз їм щось доводити? Забув? З цим поколінням сперечатись безсенсово, воно вийшло з концтабору. У нас яке завдання на цьому серпантині? Нам на базу – через хребет перевалить, а ти дискусії заводиш. Не зачіпайся більше”. Далі їхали мовчки.
Діди насупились і тільки зрідка між собою перекидались парою слів. “Отакої. Й за цей народ ми маємо воювати…” — подумалось про себе унсовцям. Лише Сірий, дізнавшись згодом про цю розмову, сильно пожалкував, що пропустив таке. А то б він ”швидко довів би, що їх Сталін був катом”. Було б несправедливо не сказати, що в ті роки в Сакартвело (самоназва Грузії), образ Джугашвілі — Сталіна був досить популярним. Його портрети часом могли зустрічатись десь у перукарнях, торгових лавках, навіть в гаражах автомобілістів на почесному місці, як ікона.
І ось після кількагодинної тряски в кузові, загін опинився на самій вершині хребта. Був полудень. Водій сказав, що вище дорога вже не йде і далі починається спуск, але сам приєднався до кількох машин, що скупчились на невеликому майданчику й чогось чекали. Настрій у всіх був припіднесений, неначе ось зараз тут хтось мав перерізати їм червону стрічку. Але водії та їх пасажири ніби нікуди не поспішали. Вочевидь, були певні, й так опинитись сьогодні саме там, куди й їхали. А зараз обід на висоті понад 2630 метрів – може це у місцевих святе. Півдня минуло – півдороги пройдено. Не терпілось здолати решту. Одна з унсовських вантажівок затримувалась позаду. Їм же спинятись особливо не було причин. Тому з дозволу командира основна частина українського загону, розібравшись у колону по-двоє, не чекаючи нікого, рушила далі.
Ще на підйомі відчувалася нестача кисню. Дихалось важче, проте йти з гори було незрівнянно легко. Всі були зачаровані цією миттю, її красою. Ішли з відчуттям добре виконаної роботи і десь про себе мабуть пишались тим. Це був незвичайний стан душі. Ось уже стрій стали обганяти вантажівки, але прийнявши праворуч, стрільці продовжували рухатись, не очікуючи приданої техніки, не просячи нікого підвезти. Тепер їм вже не потрібні були ніякі машини.
Десь далеко знизу, вбік від дороги, з’явилися мальовничі й з висоти пташиного льоту, зовсім мініатюрні, наче іграшкові, хижі пастухів – такі ж чабанські колиби, в яких довелось ночувати по той бік перевалу. Поки одні машини обганяли ріденьку колону піхоти, було видно як інші вже повзли їм назустріч, так само розтягнувшись по всьому серпантину дороги з величезними інтервалами. Водії обганяючих КРАЗів та “Уралів”, доброзичливо пропонували підвезти, але всі відмовлялись. Бійці час-від-часу кидали між собою жарти й, веселі крокували далі. Було якесь незрозуміле, однакове в усіх відчуття свята. З тих, хто не пішов одразу з усіма, а таких разом з курінним набралось чоловік з п’ять, був і помполіт (помічник командира по політичній частині), який тепер кинувся наздоганяти своїх, але не встигав. Тоді він гукнув, щоб усі стали, та ніхто не спинявся. Враховуючи піднесений настрій, ці вигуки тільки розважали й веселили їх. І справді, в колоні були ті, хто за віком, рангом й посадою були не менші, а то і старші за нього.
– «Стоять! Стійте, я вам кажу! Зупиніться, зачекайте мене!» – волав він, виходячи із себе.
Але колона посувалась далі. Замикаючі, перезирнувшись, зробили вигляд, що не чують.
– «Стрілець Кріс, зупиніться, я Вам наказую!» – все не вгавав молодий замполіт.
– «А чого саме я?!» – роблено наївно, гукнув у відповідь замикаючий. – «Я що, тут один?!»
– «Станеш ти, то зупиняться й інші!» – наказував помполіт з нашивками чотового, маючи на увазі, що того ж друзі не лишать.
– «Та чого ти репетуєш?!» – роздратовано озвався чийсь голос з колони. – «Семеро одного не ждуть. Треба було зразу з усіма йти, а тепер доганяй!»
— “Добре-добре, я це запам’ятаю”, – подумав про себе Сірий, і з насупленим обличчям порівнявшись з відділом, тільки ображено сказав усім:
– «Ну добре, нехай так, може я й поганий командир, але все одно, як би там не було, ви б мали спинитись, бо все ж таки я командир і має бути хоч якась субординація та дисципліна».
– "І чого ти оце розволався, як дитина? Не схотів іти зразу з усіма, то лишайся тут, поки яка машина підбере", – роблено-наївно відповів йому начальник польової жандармерії. В нього, як у бувалого вояка і майстра “бука караючого”, була взаємна з ним неприязнь.
На приданій загону машині, чоту наздогнав курінний і сам пішов у голові колони, а вантажівка помчала далі. Схоже його теж охопив загальний настрій. На ходу він кидав поодинокі жарти, лишаючи при цьому серйозний вираз обличчя.
– «Доречі, а який це у нас сьогодні день, хто скаже?» — запитав він тих, хто йшов поруч.
– «Та наче п’ятниця. Чи ні, яка там п’ятниця? Сьогодні певно вже субота», – відповів Терен.
Курінний здивовано глянув на нього, подумавши про щось своє.
– «Субота кажеш? Ех ти»… Багатозначно всміхнувся і мовив, як на ту мить, несподівано-геніальну фразу: “Панове! Так сьогодні ж у нас велике свято – “Перше Листопада” – галичани виставляють східнякам!..”
Не кожен, правда, збагнув про що він, швидше повірив, разом з іншими, хто згадав про “Листопадовий Чин”, засяявши усмішкою. Бо всі згодні були, таку дату – ну як же, проголошення ЗУНР – обов’язково слід відзначити, хоч не відали ще, де і як. Його слова за кілька хвилин забулись, бо в принципі, що ж тут такого? Це дуже по-нашому – пам’ятати про різного роду Крути, Броди, Конотопи й усе інше, себе звіряючи по ним. А хоч би й тут. Недарма ж із вшанувань днів слави все колись і починалось на зорі 90-х. Можливо що хтось саме з них і написав тоді ці рядки:
В поході довгому, від Байди до Бандери,
Йде яром-долиною Україна.
У лузі хилиться червоная калина,
Чи я іду в стрілецькому строю?
Все також Дорошенко попереду
І Сагайдачний позаду.
Втім може й справді, зараз вони були у цій чудовій колоні? Може, в голові її поруч з курінним шпацірував собі, з гордо піднятою головою в камуфляжній мазепинці, ще поки незнаний майбутній гетьман. А десь у хвості, ледь відстаючи з ручним кулеметом на плечі, якийсь ройовий Сагайдачний. В загоні ж прізвищ один-одного ніхто не знав, тільки псевда.
* * *
У перших сутінках дві військові вантажівки спинились на подвір’ї якогось казенного будинку біля гірської річки.
– «Отут ми й заночуємо сьогодні», – окинувши поглядом явно замалу для свого війська кімнату, мовив курінний.
З меблів у ній сиротливо стояли лише три залізних ліжка під трьома різними стінами. Натомлені переходом стрільці сходу, наче позиції до бою, займали собі місця на нічліг, розкладаючи спальні мішки, зброю і свої речі на підлозі рівними рядами.
Було досить-таки пізно, коли приїхав Гервасі й привіз на радість усім яловичини в жерстяних банках та хачапурі. За кілька хвилин, коли бляшанки вже були вскриті, і люди працюючи ножами, почали запихатись неймовірно смачною сьогодні яловичиною, він знову завітав до кімнати, з якимсь цивільним з трилітровою банкою чачі в руках, з вуст якого не сходила приязна усмішка. Гервасі дещо врочисто мовив:
– «Гаспада, етот парєнь, узнав что ви украінци, попросіл мєня і Вас, пане курінний, разрєшить єму угостіть хоть нємного ваших рєбят от души, так сказать.»
– «Ну, я не знаю як тут бути», – почав здалеку Устим, одразу відчувши на собі погляди всього загону. – «Дивіться самі, я ж цього зараз забороняти не буду. Бо хоч в статуті наче чітко сказано, що “не можна”, а я так собі зараз думаю чого б це і “не можна”? Будь ласка, панове, хто бажає прошу», – обводячи великодушним жестом приміщення, з ледь прихованою іронією мовив командир, який й сам у цю мить був би не проти причаститись.
