У цьому році ми святкували 25-річчя Незалежності. Чверть століття — час, достатній для того, аби стати дійсно вільною, дійсно незалежною, дійсно соборною, дійсно сильною державою. Про це говорить досвід післявоєнної Німеччини, Франції, Японії, Південної Кореї. І більш сучасний досвід країн Балтії, Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини.
Чому ж Україна, яка після розпаду СРСР мала значно більшій економічний, військовий, науково-технічний, соціальний потенціал, сьогодні не серед цих країн? Чому ми й досі, маючи величезні ресурси, залишаємось країною, де більшість людей не живе, а виживає?
Відповідь дуже проста: у країнах Балтії, у Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині як раніше у Німеччині, Франції, Японії, Південній Кореї, до влади в свій час прийшли патріоти.
В Україні за 25 років Незалежності патріоти у владі не були ніколи. Була колишня компартійна номенклатура, червоні директори, псевдо-патріоти, відверті злодії, і завжди – олігархи. З подвійним громадянством, рахунками за кордоном, жагою влади і грошей.
Революція гідності змінила багато чого. Нація відчула себе Нацією. Країна відчула себе Країною. Майдан по-суті став продовженням національно-визвольних змагань українського народу. Але не відбулося головного – до влади в Україні так і не прийшли патріоти.
Ми бачимо у владі знайомі обличчя. Стару колоду перетасували. Колишні регіонали перефарбувались і увійшли в інші партії. Хто в коаліцію, хто в опозцію. А олігархи як були при владі, так при владі й залишились. Ніби й не було Майдану, ніби й не було Небесної сотні.
Тому немає реальних реформ. Ні в економіці, ні у соціальній сфері. Тому падає рівень життя простих людей і стрімко зростає благополуччя можновладців. А ще й війна, яку розв’язала проти України Росія. Ми переможемо у цій війні. Бо на нашому боці правда. Але переможемо тоді, коли до влади в Україні прийдуть патріоти. Ті, для яких Україна не місце заробляння грошей, не ресурс для збагачення, а свята і рідна земля, Батьківщина. Якої другої немає. Ті, у яких один паспорт – громадянина України, і немає іншого. Ті, в яких немає «запасних аеродромів», рахунків за кордоном і діти яких навчаються тут. І яким нікуди тікати, ховаючись від народного гніву.